У перші дні повномасштабного вторгнення 2022 року Олександр Вінніченко покинув роботу за кордоном і повернувся додому — не вагався ні хвилини, бо хотів стати на захист України. 17 липня того ж року життя чоловіка обірвала російська ракета.

Його мама, Гелена Вінніченко, згадує останню розмову перед тим, як син пішов у військкомат:
«Казав: “Я не хочу, щоб за моїх дітей хтось воював, вмирав, а я буду ховатися, відсиджуватися. Мам, правильно я зробив, що приїхав?” Що я мала йому сказати? Кажу: “Правильно, син”».

Олександр народився у Війтівцях. Коли хлопцю було 10 років, він втратив батька й був змушений швидко подорослішати. Працював з дитинства — рибалив, торгував рибою на базарі, допомагав мамі та доглядав молодшу сестру Юлю. А з 12 років уже підробляв на будівництві.

Мати пригадує один із епізодів його дитинства:
«Поїде на базар, продасть ту рибу. Сидить на уроці — спить. А вчителька каже: “Саша, що ж ти спиш? Не виспався?”
А він: “Я вже з трьох ночі на ногах. Наловив риби і продав її”».

Після школи хлопець здобув професію водія, відслужив у зенітних військах у Шепетівці та багато років працював за кордоном.

Був благородним і скромним чоловіком. Про один з його добрих вчинків ви можете прочитати нижче на фото статті.

У 2010 році Олександр зустрів Надію — відчув, що це доля. Через рік вони одружилися. У Надії вже була донька Вікторія, яку він прийняв як рідну. Згодом у сім’ї народилися Ангеліна та Дарина.

Гелена Вінніченко згадує:
«Вони були на заробітках. Діти були у мене. Потім Надя повернулася, коли доньки пішли до школи. А Саша знову поїхав працювати».

Родина зводила власний будинок у Хмільнику, будувала плани на майбутнє. Усе змінила повномасштабна війна. Почувши про вторгнення, Олександр одразу повернувся до України й подався у військкомат. Його спершу не взяли, але він наполягав.

«Приїхав додому, пішов у військкомат — його не брали зразу. Він там сварився, казав: “Я таки хочу йти захищати”», — розповідає мама.

Спочатку він чергував на блокпості у Широкій Греблі. Вночі був на позиції, а вдень разом із доньками робив коктейлі Молотова. 4 березня Олександр отримав повістку й вирушив у Миколаїв.

Його донька Ангеліна згадує теплі родинні моменти:
«Я постійно малювала, ліпила фігурки з повітряного пластиліну, робила з бісеру — і ми передавали їх татові».

Додому Олександр приїздив лише двічі: один раз — на мамине свято, другий — зовсім ненадовго, на пів години. Тоді пообіцяв, що повернеться знову, але здійснити обіцянку не встиг.

17 липня 2022 року воїн загинув від влучання російської ракети.

Мати з болем пригадує останній дзвінок:
«Він мені ніколи ввечері не дзвонив — або рано, або вдень. А тут дзвонить пізно. Я питаю: “Сину, чого так пізно?”
А він: “Не знаю, так щось захотілося почути твій голос”.
Того вечора він обдзвонив усіх родичів… Ніби відчував… чи, може, прощався».

Тепер Гелена Вінніченко щодня приходить на його могилу.
«Мені здається, що як не прийду, він скаже: “Мам, ти що, забулася за мене?” Я не можу його залишити. Скільки матиму сили — ходитиму».

Олександр Вінніченко мріяв про мирне майбутнє для своїх дітей. Заради цього він повернувся додому й віддав життя.

Вічна пам’ять Герою!