Віталій Науменко загинув символічно — у День Збройних Сил України, як справжній Воїн, який до останнього подиху був відданий своїй державі. 28 листопада 2024 року під час виконання бойового завдання Віталій отримав важкі поранення. Десять днів лікарі боролися за його життя, але серце оборонця не витримало. Йому навіки залишилося 28 років…
Віталій народився 9 лютого 1996 року в місті Біла Церква в родині будівельників. Навчався в загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів №11.
З дитинства був непосидючим, веселим, світлим і неймовірно харизматичним хлопцем. Його легко було впізнати в будь-якій компанії — усмішка, щирість і природна доброта робили його людиною, яку поважали й любили всі навколо. Віталій мав багато друзів, і чимало з них залишилися поруч і в дорослому житті. Він по-справжньому цінував дружбу — справжню, щиру, міцну.
У шкільні роки Віталій був дуже активним: займався футболом, боксом, брав участь у змаганнях, тренувався.
Після школи вступив до Білоцерківського професійно-технічного училища ім. П. Р. Попова, де здобув професію слюсаря з ремонту автомобілів та водія автотранспортних засобів (категорія «С»).
Пристрасть до машин зародилася в нього ще змалку. Він любив ремонтувати, доводити до ладу «вбиті» автомобілі. Тож вибір професії став очевидним.
Щоб відволіктися від негативних думок, проблем, складнощів і війни, Віталій ходив на полювання та риболовлю. Таке знайоме з дитинства єднання з природою допомагало йому перезавантажитися.
Окреме місце в його житті займали тварини. Між ними завжди існував особливий зв’язок: коти, собаки, птахи тягнулися до нього. Вдома у Віталія також жили собака та кіт.
ІСТОРІЯ ВІЙНИ
Свій військовий шлях Віталій розпочав у 2016 році зі служби в Національній гвардії України у військовій частині 3030, де проходив службу до 2018 року.
З початком повномасштабного вторгнення Віталій без вагань став на захист своєї Батьківщини.
«Хто, як не я, захищатиме мою сім’ю?» — сказав він.
Із перших днів повномасштабного вторгнення РФ у лютому 2022 року, володіючи професійними навичками сапера, Віталій добровільно став на захист рідної землі. Спочатку він долучився до лав територіальної оборони в місті Біла Церква, а надалі виконував завдання із забезпечення оборони та безпеки Київського регіону, зокрема на стратегічних Житомирському та Київському напрямках, у районах міст Буча та Ірпінь, у складі добровольчого формування — Громадського формування «Асоціація учасників бойових дій», яке виконувало завдання з відсічі збройній агресії.
23 серпня 2022 року Науменко Віталій Олександрович був офіційно мобілізований до лав Збройних Сил України — до військової частини А0139 (101-ша окрема бригада охорони Генерального штабу імені генерал-полковника Геннадія Воробйова). Розпочавши свій бойовий шлях у частині у званні солдата, завдяки високому професіоналізму, мужності та лідерським якостям Віталій дослужився до військового звання «головний сержант» і проходив службу на посаді командира відділення 1-го інженерно-саперного взводу 1-ї інженерно-саперної роти групи інженерного забезпечення. Під час служби у складі 101-ї окремої бригади охорони Генерального штабу він залучався до виконання завдань із забезпечення оборони та публічної безпеки столиці, охорони об’єктів критичної інфраструктури, а також брав участь у заходах із протидії диверсійно-розвідувальним силам противника в Київському регіоні.
28 листопада 2024 року під час виконання бойового завдання з розмінування деокупованих територій Херсонської області за наказом командира Віталій та ще двоє побратимів вирушили на завдання. Погодні умови не дозволяли проводити розмінування. Хлопці неодноразово повідомляли про це командиру, але він не змінив свого рішення. Першим пішов побратим, і йому вдалося оминути міну. Віталій виявив її за допомогою міношукача та розпочав знешкодження згідно з інструкціями. Однак вона виявилася пасткою й детонувала, завдавши йому тяжких поранень обличчя та ноги.
Віталія госпіталізували до Військово-клінічного госпіталю міста Одеси. Лікарі протягом десяти днів боролися за його життя, але 6 грудня 2024 року серце Віталія зупинилося…
Він загинув символічно — у День Збройних Сил України, як справжній Воїн, який до останнього подиху був відданий своїй державі.
Указом Президента України №270/2025 від 1 травня 2025 року «За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку» сержанта Науменка Віталія Олександровича нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Рішенням Білоцерківської міської ради №7643-75-VIII від 28 серпня 2025 року Віталію Науменку присвоєно звання «Почесний громадянин Білоцерківської міської територіальної громади» (посмертно).
Історія героїзму та мужності Віталія увійшла до двох книг — «Пам’ять в обличчях» та «70 історій незламних». Ще чотири книги перебувають у процесі написання.
Також його портрет зображено на картині «Героям слава», створеній художницею Адеміною.
Було взято участь у двох проєктах пам’яті у форматі фотосесії — «Світло сердець» та «Я жива».
Ім’я Віталія викарбувано на меморіальній дошці у Всеукраїнському храмі-пантеоні Святої Праведної Ольги в місті Лішня Тернопільської області.
Про Віталія було розказано в сюжеті «Сніданок на 1+1»
https://www.instagram.com/reel/DOu-zBMDC6_/?igsh=MThnaXF5Y3J5OHdjdQ==
та проведено інтервʼю для місцевого телеканалу «Еспресо Біла Церква» https://youtu.be/p6Ol_CZck-o?si=bVv04vPBs1F4BvKQ
Спогади побратимів
1. Денис «Прокурор»:
«Його погляд завжди залишався ясним і чесним. Коли він говорив: «Не переживай, усе буде добре, я допоможу й підтримаю», — я знав, що це не просто слова. Він ніколи не кидав товариша, ніколи не ухилявся від відповідальності, ніколи не стояв осторонь, коли хтось потребував підтримки. Він завжди віддавав останнє, якщо цього хтось потребував, проявляв розумну ініціативу. Він назавжди залишився у моєму серці веселим, щирим, надійним побратимом, якого нам усім так не вистачає…»
2. Женя «Фастів»:
«Він був одним із тих, про кого кажуть: життя двічі таких не дає.
Початок нашої великої дружби, певно, як і в багатьох, почався з думки, що ми з ним не порозуміємося. Але все змінилося під час нашого першого спільного завдання — тоді, ще на строковій службі. І саме тоді я зустрів свого майбутнього найкращого друга.
Таких надійних і відданих людей можна побачити, мабуть, тільки в кіно, але мені пощастило знати Віталіка особисто. Він завжди підтримував, додавав віри та впевненості в завтрашній день.
Втративши його, я вперше відчув себе сиротою… Справжній друг. Шкода, що за життя ми так мало встигли з тобою, мій Брате… Замінивши всіх, немає заміни для тебе…»
3. Ігор «Маджик»:
«Ми разом пройшли службу, разом працювали, завжди трималися разом. Ми не ділили роботу на «моє» і «твоє» — усе було «наше».
У Херсоні він залишився назавжди, але для мене він живе в кожному спогаді. У нього були свої фірмові жарти про службу. Він міг у найтемніший момент сказати таку фразу, що вся позиція сміялася, навіть коли було не до сміху. Часто казав: «Та не переживай, прорвемося, ми ж не з картону», — і після цих слів ставало спокійніше.
Він був не просто товаришем по службі — він був справжнім братом. Вірний, надійний, завжди підставляв плече. З ним завжди було весело, легко і по-справжньому тепло. Ми разом мовчали, разом сміялися, разом тримали небо над головами.
Я пишаюся, що мав такого побратима. І поки я живу — житиме й пам’ять про нього. Герої не вмирають. Вони просто йдуть у небо першими.»
Спогади дружини
Ми познайомилися з Віталіком уже під час його служби в 101-й бригаді.
Він — харизматичний, красивий, з неймовірною посмішкою, мужній, турботливий, темпераментний, постійно готовий прийти на допомогу, підтримати, зробити все, аби я була щасливою.
Він завжди приносив мені солодке, бо знав, що я обожнюю цукерки, шоколадки. Особливо — кіндери. Ми навіть почали колекціонувати іграшки й удома мали окрему поличку з ними, яка постійно поповнювалася. Навіть зараз, коли Віталіка фізично немає поруч, я купую кіндери й разом із його фотографією відкриваю їх, кладу іграшки та шоколад біля нього…
Кожного дня згадую ті відчуття, коли він дзвонив або писав і казав: «Кохана, я їду додому». І в цей момент усі проблеми зникали. Я з нетерпінням чекала, коли він відкриє двері, ми обіймемося, поцілуємося і будемо поруч.
Чекаю і досі…
Мене завжди дивували його спокійне ставлення до роботи. Тож, коли я сприймала все близько до серця, нервувала через справи на офісі, він тамував мій неспокій своєю коронною фразою: «Забий на цю роботу. Вона не варта твоїх нервів». Ці слова по сьогодні змушують мене усміхнутися, коли весь негатив на робочому місці я вкотре сприймаю на свій рахунок.
Коханий завжди говорив мені: «Що б не сталося, я знаю, ти будеш поруч. Навіть якщо я буду без ноги чи без руки, ти будеш зі мною».
Часто пригадую наш вечір перед його виїздом на завдання. Цілий день чоловік готувався, складав речі, поспішав, тож попрощалися ми якось швидко. Десь через дві години він подзвонив і сказав, що зможе ненадовго приїхати додому. Ніби відчував, що то буде наша остання зустріч, останні обійми, поцілунки та час разом. І хоч побратими відмовляли його повертатися, щоб не засмучувати мене ще більше, він усе одно приїхав. Заради мене. Заради нас…
Я вдячна долі, що ми одружилися перед його виїздом на завдання. Буквально за тиждень до цього. Можливо, він щось відчував і хотів, щоб ми навіки залишилися чоловіком і дружиною.
За декілька днів до поранення він сказав мені: «Я завжди буду поруч із тобою — душею, думкою, вітром, сонцем, місяцем. Я завжди поруч». Тепер ці слова закарбовані не лише в моїй пам’яті, а й на тілі у вигляді одного з татуювань на згадку про коханого. Також у мене є татуювання з його позивним на вені, яка веде до серця, фраза «Кохана квіточка» його почерком, малюнок Всесвіту, адже він завжди казав: «Ти — мій Всесвіт», слово «Кохаю» під серцем та «forever» на зап’ястку. Це все — пам’ять про найкращого й найріднішого чоловіка у світі, який став для мене цілим Всесвітом.
Який Віталік? Щирий, світлий, дуже-дуже добрий, ніжний (до мене, звісно), емоційний, відповідальний, мужній, сильний, сміливий, відкритий, харизматичний, готовий завжди прийти на допомогу…
Також він дуже смачно готував. Завжди пам’ятатиму смак його макаронів з підсмажкою (ковбаска, м’ясо або сало, цибулька, приправи… Так, це жирно, але дужееее смачно. У мене жодного разу так не вийшло).
Для мене мій чоловік — це мій дім, мій спокій, моя душа.
Так чекаєш коханого зі служби або із завдання… А потім він приїздить і обіймає. У тих сильних, мужніх чоловічих руках було так багато любові, ніжності й тепла. І в цей момент тіло ніби каже: «Видихай, усе добре, він поруч, можеш розслабитися…»
Це не передати словами…
Пам’ятаю, як 28 листопада приблизно о 7:20–7:30 мені подзвонив Віталій. Була масована атака на Київщину, і він сказав: «Прокидайся, ракети… Цілую». А вже за годину він був у шпиталі.
Ці слова назавжди залишаться в моїй пам’яті…
Я була першою (окрім лікарів і працівників) та останньою, хто бачив його в труні. На знак нашого вічного кохання я залишила поруч із ним його каблучку, яку він так хотів і яку я подарувала йому на останній земний день народження.
А потім труну закрили за моєю ініціативою, адже я не хотіла, щоб його бачили саме таким. Нехай кожен, хто знав Віталіка, запам’ятає його веселим, добрим, щирим, справжнім другом і товаришем…
Яким воїном я його запам’ятала? Сильним. Не лише фізично, але й сильним духом. Він завжди відстоював себе, побратимів, боровся за справедливість для всіх, і часто повторював: «Це служба. Тут або всі, або ніхто».
Допомагав чим міг: шукав різні автомобілі, дізнавався, де що можна полагодити, де вигідніше придбати щось для частини.
Командири дуже поважали Віталія за відкритість, чесність, уміння аналізувати, правильно розставляти пріоритети та розподіляти завдання між побратимами, адже він був командиром відділення.
За побратимів завжди хвилювався: щоб усі відпочили, поїли, не мерзли. Йому довіряли, радилися з ним, навіть серед ночі телефонували й просили поради.
Якось ми розмовляли по телефону, коли Віталій сказав: «Кохана, треба йти. Там дощ починається, віднесу дощовики і свій віддам, щоб хлопці не похворіли».
Таким він був… Таким він житиме вічно в пам’яті…
Вічна і світла пам’ять Герою!
Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.
