Олександр Павлушко з позивним «КАЙ» загинув 4 грудня 2024 року у населеному пункті Новопустинка Покровського району Донецької області, з честю виконавши свій військовий обов’язок. Йому навіки 39…
Тривалий час Олександр перебував у статусі зниклого безвісти. Рідні не втрачали надії та до останнього вірили, що він повернеться живим. Лише влітку 2025 року його тіло було ідентифіковано, після чого Герой зміг повернутися додому.
Олександр Павлушко народився 21 вересня 1985 року в селі Ясногірка Рівненської області. Саме там минули його дитячі роки. У 2000 році разом із родиною переїхав до Коростенського району, у село Мала Зубівщина, де продовжив навчання у Малозубівщинській школі.
З юних років Олександр вирізнявся відповідальністю, працьовитістю та добрим ставленням до людей. Після закінчення школи у 2003 році працював у приватній будівельній компанії. Завдяки наполегливості, професійності та вмінню працювати з колективом швидко здобув повагу серед колег і став бригадиром. Він завжди відповідально ставився до роботи та доводив розпочате до кінця.
У 2007 році Олександр створив сім’ю. Дружина та двоє дітей стали для нього найбільшою цінністю. Він був люблячим чоловіком, турботливим батьком і людиною, яка щодня дбала про своїх рідних та їхнє майбутнє.
Після початку повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну Олександр одним із перших долучився до захисту рідного села у складі місцевої територіальної оборони, яку створили самі односельці. Це був його свідомий вибір — боронити свій дім, свою родину та свою країну.
16 травня 2022 року Олександр був призваний Коростенським РТЦК та СП на військову службу до Збройних сил України у військову частину А1784. Він проходив службу на території Донецької, Чернігівської та Сумської областей, безпосередньо брав участь у бойових діях. За мужність, стійкість і відданість Україні був нагороджений відзнакою «Ветеран війни» (Учасник бойових дій).
У листопаді 2024 року Олександра перевели до 32-ї окремої механізованої бригади, військова частина А4784, де він служив на посаді кулеметника 2-го мотопіхотного відділення 2-го мотопіхотного взводу 2-ї мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону.
Виконуючи бойові завдання на Покровському напрямку Донецької області, Олександр залишався прикладом мужності, витримки та вірності військовій присязі. Його життєвим принципом стали слова, які він часто повторював:
«Хто, як не я?»
Саме таким він і був — людиною, яка не ховалася за чужими спинами, а брала відповідальність на себе. У найтяжчі моменти він залишався на передовій заради побратимів, своєї сім’ї та майбутнього України.
4 грудня 2024 року Олександр Павлушко загинув у населеному пункті Новопустинка Покровського району Донецької області, виконуючи бойове завдання.
Після цієї звістки для родини розпочалися місяці болісного очікування. Олександр тривалий час вважався зниклим безвісти. Дружина, діти та близькі продовжували вірити, що він живий і повернеться додому.
«Він пішов не за славою. Він пішов, бо інакше не міг. Бо вдома чекали діти. Бо була Україна.
З 4 грудня 2024 року наш Саша став зниклим безвісти. З того дня наш дім жив у тиші очікування. Кожен дзвінок — надія. Кожне повідомлення — страх. Ми прожили сім місяців, у яких не було спокійного сну. Ми вчилися дихати між молитвами. Ми чекали… просто чекали.
28 грудня 2024 року увімкнувся його телефон. І прийшли слова, які неможливо прийняти серцем: “Ваш чоловік помер…”. Я не повірила. Бо любов не приймає смерть без прощання. Бо серце дружини знає — він десь є. Ми шукали. Ми вірили. Ми чекали далі.
24 травня 2025 року рідні зниклих безвісти 32-ї бригади поїхали на обмін. І там, серед чужого болю, хтось сказав: “Я знаю його. Він живий. Його перевели до Росії”. І в наш дім знову повернулася надія. Тиха. Обережна. Така, що боїться дихати голосно. Але вона жила недовго…» — написала дружина Захисника Оксана Павлушко.
У червні 2025 року з’явилася інформація про ідентифікацію тіл загиблих. Серед списків було і прізвище Олександра. Після тривалого очікування родина отримала можливість нарешті попрощатися зі своїм Героєм.
«7 червня 2025 року з’явилися списки тіл. І серед них — наше прізвище. Я знову не повірила. Я поїхала. Я говорила. Я благала світ почути мене. Я дала інтерв’ю, бо вірила — якщо сказати правду вголос, він обов’язково повернеться… Після цього почали дзвонити з російських номерів. Холодні голоси говорили, що мій чоловік — у мішку. Що він — номер. Що його не хочуть забирати. Це були хвилини, коли серце перестає битися, а ти все одно мусиш жити заради дітей.
Я чекала ще. Я молилася ще. І дзвінок з Вінниці… “Приїдьте на впізнання…”. Так. Це був він. Мій Саша. Наш Герой.
Найстрашніше було дізнатися дату поховання — 6 липня 2025 року. У цей день народився наш син. Йому виповнилося 7 років. Він так чекав тата… На свій день народження… Ми не змогли поєднати смерть і дитинство в один день. Тому поховали Сашу 9 липня 2025 року.
Я пишу це не для співчуттів. Я пишу, щоб пам’ять жила. Щоб світ знав, якою ціною ми платимо за свободу. Мій чоловік — не номер. Не мішок. Не список. Він — людина. Він — батько. Він — Герой України», — написала Оксана Павлушко.
9 липня 2025 року Олександр Павлушко назавжди повернувся додому — у рідну Малу Зубівщину, де його поховали з військовими почестями.
Указом Президента України від 30 вересня 2025 року №698 Олександра Павлушка нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Олександр Павлушко — це не просто ім’я. Це символ відданості, мужності та любові до своєї країни. Він був не лише сміливим воїном, а й доброю, щирою людиною, надійним другом, люблячим чоловіком і батьком.
Його пам’ять назавжди залишиться у серцях рідних, побратимів, друзів та всіх, хто знав цього Героя. Він віддав своє життя заради України, заради майбутнього своїх дітей і заради миру на рідній землі.
Вічна пам’ять Герою!
Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.
