Більше двох років тому війна забрала життя 29-річного Олександра Дмитровича Франка із села Хоменки Джуринської громади Жмеринського району. Чоловік так і не встиг створити власну сім’ю.
Олександр народився 30 вересня 1994 року в багатодітній сім’ї, де зростали п’ятеро дітей. Батьки — світлої пам’яті Дмитро Костянтинович і Тетяна Петрівна — працювали у тваринницькій галузі місцевого господарства: мама — дояркою, тато — фуражиром. Вони були працьовитими людьми й добре знали ціну заробленим грошам. Їхнє життя стало для дітей прикладом любові до праці, рідної землі та поваги до старших.
«У нас була незаможна, але дружна сім’я, ми підтримували один одного і горою стояли за кожного, – розповідає сестра Олександра Альона. – Хата наша примикала до ферми, і ми часто ходили допомагати батькам у роботі – то корів подоїти, то корми роздати, то підмести… А яка була радість, коли тато з мамою купували нам обнови! Сашко і я — наймолодші, але ми ніколи не ходили в обносках. Нас радували новими костюмами, платтями, туфлями, черевиками… Особливою приємністю стала для нас новина, коли Саша почав служити у сільській церкві паламарем. Він навіть казав, що хотів би вивчитися на священника, але Господь готував йому іншу дорогу…»
У 2014 році Олександр Франко став на захист України. Півтора року брав участь в АТО на Донеччині.
Після повернення додому пережив важкі втрати: у травні 2017 року раптово померла мама, а через півтора року — батько. У батьківському домі залишилися Олександр і сестра Альона. Згодом вона вийшла заміж і переїхала до Шаргорода.
«Ці трагедії не вибили Сашу з життєвої колії, він не скотився на хибний шлях, а знайшов у собі сили зайнятися надзвичайно мирною справою — будувати людям житло. Поїхав у Київ, влаштувався на роботу, де йому дуже допоміг наш старший брат Андрій», — каже Альона.
Після початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року Олександр із перших днів долучився до підрозділу територіальної оборони. 12 жовтня 2023 року його мобілізували до лав ЗСУ.
Він пройшов спеціальне навчання в Житомирській області та у Великій Британії, після чого виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку.
«Коли брат телефонував, то ніколи не нарікав на службу і завжди казав, що не боїться йти на позиції, просить у Бога життя і можливості повернутися живим додому та створити сім’ю. Але нам не судилося зустрітися. 31 січня 2024 року на мою адресу надійшло повідомлення такого змісту: «Сповіщаю Вам, що Ваш брат, розвідник-радіотелефоніст розвідувального відділення розвідувального взводу розвідувальної роти в/ч 2298, старший солдат Франко Олександр Дмитрович, 1994 р. н., 21 січня 2024 року загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Вербове Пологівського району Запорізької області…»»
Шість днів Олександр Франко вважався зниклим безвісти. Згодом побратими повернули контроль над позиціями та змогли евакуювати тіло загиблого воїна. Його поховали з військовими почестями на кладовищі рідного села.
Ім’я Олександра Франка назавжди закарбоване в історії Джуринської громади як символ мужності, сили духу та відданості Україні. Він був нагороджений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», подякою за сумлінне виконання службових обов’язків у Державній спеціальній службі транспорту та посмертно — орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять воїну Олександру Франку!
Віктор Зеленюк
Світлини надані автором
Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.
