28 березня 2024 року біля населеного пункту Семенівка, що на Покровському напрямку, загинув молодший лейтенант зі Жмеринки Євген Хачатурян. 9,5 місяців родина чекала на тіло Захисника.

Про його смерть рідні дізналися задовго до офіційного підтвердження. Про це дружині Аліні розповіли побратими, які були разом із ним, однак не змогли ані врятувати, ані винести тіло з підвалу в окупованому селищі Семенівка. З березня 2024 року чоловік вважався зниклим безвісти. Уже згодом експертиза ДНК підтвердила: тіло одного із невідомих бійців належить саме Євгенові Хачатуряну.

Євген закінчив Жмеринський ліцей №5, обрав професію залізничника. Здобув середню освіту у Жмеринському ВПТУ та вищу — у Дніпропетровському транспортному інституті. Він був цілеспрямованим чоловіком, і саме це допомогло йому пройти кар’єрний шлях від приймальника вагонів і чергового по станції до помічника начальника дирекції.

На роботі, працюючи диспетчером, Євген познайомився зі своєю майбутньою дружиною Аліною, яка була черговою по станції. Робочі стосунки поступово переросли у справжнє кохання, і в молодого подружжя народився син Матвій.

У 2019 році родина переїхала до Києва. Аліна та Євген працювали за фахом, виховували дітей та планували майбутнє разом. А потім почалася війна, і все змінилося…

У Жмеринці Євген отримав повістку. І зі словами: «Я не буду ховатися! Мені є за кого воювати!» — пішов боронити Україну від окупантів.

На війні Євген був молодшим лейтенантом, командиром 2-го взводу 2-ї роти 2-го стілецького батальйону 144-ї механізованої бригади. А до війни жодного разу не тримав зброї у руках.

Мати, Ірина Петрівна, розповіла, що син чи не щодня виходив на зв’язок, писав у повідомленнях, що сумує і любить. І ті рядки були для неї ковтком свіжого повітря, які надавали сил жити.

«Я згадую, як уперше після мобілізації побачила його наживо. Я не одразу впізнала, що то мій син: схудлий, постарілий, із сумними очима, які бачили стільки болю… Навіть важко уявити, що їм доводиться переживати щодня, щохвилини», — зі сльозами на очах розповідає мати Ірина Петрівна.

28 березня 2024 року на Покровському напрямку Євген загинув. Тоді почалися понад 9 місяців пекельного очікування тіла. Побратими в деталях розповідали про останній бій та останні хвилини життя Євгена. Єдине, що вдалося винести й передати родині, — телефон, на який ще довго приходили повідомлення від побратимів із вибаченнями, що не змогли врятувати…

«Нестерпно боляче було читати, як дорослі, хоробрі чоловіки дякують моєму Євгену за те, що рятував їх, та просять вибачення, що врятувати його не вдалося… Тішить лише одне: поряд із ним, у його останні хвилини, були справжні люди, які, як ніхто, розуміють, якою ціною виборюється Перемога», — розповідає дружина Євгена Аліна.

Вічна пам’ять і шана Герою!