4 травня 2025 року, у день 11-ї річниці весілля, дружина Олександра отримала найстрашнішу звістку — підтвердження загибелі коханого. Після збігу ДНК, обміну тілами та довгих місяців невідомості надія змінилася болем втрати.
Олександр Бухаров пройшов шлях від хлопця з багатодітної родини до мужнього воїна, який двічі пережив пекло бойових виходів на Херсонщині та загинув, захищаючи Україну на Донеччині.
Олександр народився 11 листопада 1984 року. Зростав у багатодітній сім’ї: був одним із двійнят і мав ще двох братів. Його дитинство було непростим — коли хлопцеві було лише шість років, батько залишив родину.
З 1991 по 2000 рік навчався у Якушинецькому ліцеї. Після школи вступив до Професійно-технічного училища №19 у Вінниці, де здобув спеціальність слюсаря з ремонту автомобілів.
У 2003 році разом із братом пройшов строкову військову службу в Котовську, а згодом продовжив службу у Василькові.
4 травня 2014 року Олександр одружився з Аліною. Їхнє кохання витримало випробування часом та війною. У подружжя народилися двоє синів — Ілля та Єгор. Для своїх дітей Олександр був не лише батьком, а справжнім героєм ще до війни — турботливим, уважним, добрим і сильним, людиною, яка завжди підтримувала, захищала й надихала.
27 лютого 2022 року Олександр став на захист Батьківщини. Протягом двох років проходив службу солдатом у складі 456-ї бригади транспортної авіації імені Дмитра Майбороди. У 2024 році пройшов додаткове військове навчання в Житомирі та Стрию.
У червні 2024 року Олександра прикомандирували до 35-ї бригади морської піхоти, 88-го батальйону. Там він виконував надзвичайно небезпечні бойові завдання на Херсонському напрямку.
Перший бойовий вихід відбувся на лівому березі Дніпра, на Козачих островах поблизу Кринок, і тривав 26 днів. Другий — 33 дні безперервного перебування на позиціях без відпочинку.
8 листопада 2024 року підрозділ Олександра перевели на Донеччину, де він одразу вирушив на новий бойовий вихід. Свій сороковий день народження він зустрів в окопі — під вибухами та обстрілами.
17 листопада 2024 року Олександр востаннє зателефонував дружині. Та коротка розмова тривала лише кілька хвилин, але для неї стала цілою вічністю. Того дня вони із сином привітали одне одного з днем народження.
19 листопада командир повідомив, що позиція Олександра поблизу населеного пункту Вознесенка Донецької області перебуває під масованою атакою ворожих дронів. Після цього зв’язок із ним обірвався.
Відтоді Олександр Бухаров вважався зниклим безвісти. Для його родини почалися шість місяців болісного очікування…
Дива не сталося.
16 травня 2025 року Героя поховали в рідному селі Якушинці на Вінниччині.
За життя Олександр Бухаров був нагороджений медалями «Воля та честь», «Ветеран війни» та орденом «За мужність» III ступеня. Посмертно його відзначили нагородами «Комбатантський хрест», «За оборону України», орденом «За мужність» II ступеня та відзнакою «Вічно в строю».
Вічна пам’ять Герою!
Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.
