2 квітня 2024 року, під час виконання бойового завдання поблизу села Костянтинівка на Покровському напрямку, зник безвісти стрілець-снайпер 425-го окремого штурмового батальйону «Скала» Костянтин Пономаренко. Майже півтора року рідні вірили в диво і сподівалися на його повернення. Та дива не сталося. Костянтину назавжди залишилося 32 роки.
Народився він 23 квітня 1991 року у Запоріжжі, у російськомовному середовищі. Коли йому було 13 років, родина переїхала до Вінниці. З того часу хлопець загорівся бажанням досконало вивчити українську мову. Він вступив до ліцею №18, а далі продовжив навчання у Києво-Могилянській академії на кафедрі історії. Магістратуру проходив за спеціалізацією «Юдаїка», також стажувався в Єрусалимському університеті.
До великої війни Костянтин зробив успішну кар’єру у журналістиці. Він працював редактором історичного інтернет-видання у столиці, журналістом мультимедійної платформи іномовлення України UATV, співпрацював із КримSOS, а останніми роками був редактором у щотижневому соціально-політичному журналі «Фокус». Попри численні досягнення, залишався відкритою, щирою людиною, яка любила пізнавати світ, історію та культуру. Особливо цікавився народами, пов’язаними з Україною, які впливали на її становлення. Володів близько десятьма мовами, шістьма з них – досконало.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Костянтин одразу пішов боронити країну. Служити у тилових підрозділах він не хотів, тож добровольцем долучився до бойової частини. На фронті його знали за позивним «Ван Гог».
«Костя був дуже сильною людиною. Його сила полягала у переконаннях, – розповідає мати полеглого воїна Анжеліка. – Мав широкий світогляд, глибоку віру у свої ідеали та принципи, яких ніколи не зраджував. Цим захоплював усіх довкола. Власне завдяки сину і я вивчила українську мову та захопилася історією. Саме він відкрив мені невідомі факти про геноцид українського народу, Голокост… Костя ніколи не зупинявся: багато читав, пізнавав, аналізував. Ще задовго до повномасштабної війни говорив, що її не уникнути. А коли йшов до війська, лише просив, щоб я не плакала, а пишалася його вчинком і вірила, що він повернеться…»
У Костянтина Пономаренка залишилися дружина та семирічна донечка.
Вічна пам’ять і слава Герою!
