18 жовтня 2024 року в Тульчині попрощалися із загиблим захисником України — головним сержантом, командиром міномета мінометного взводу мінометної батареї військової частини А7335 (120-та бригада, 169-й батальйон), Станіславом Івановичем Кушніром. З 20 лютого 2024 року він вважався зниклим безвісти, а згодом було підтверджено його загибель. Свій останній бій воїн прийняв поблизу населеного пункту Ласточкіно біля Авдіївки на Донеччині.

Народився Станіслав Іванович Кушнір 27 серпня 1968 року в селі Носківці Жмеринського району у родині колгоспників. Був наймолодшою, третьою дитиною в сім’ї. З дитинства вирізнявся працьовитістю та спокійною вдачею, допомагав батькам по господарству, дбав про племінниць і завжди був опорою для родини. Навчався в місцевій школі, був старанним учнем і «хорошистом».

Після школи, не маючи можливості продовжити освіту, Станіслав невдовзі був призваний до лав Радянської Армії, де проходив службу в Монголії. Там він став командиром танка — саме тоді отримав позивний «Танкіст».

На початку 1990 року Станіслав познайомився зі студенткою Вінницького педучилища, а вже наприкінці року вони побралися. Спершу молоде подружжя жило у Вінниці, згодом переїхало до Тульчина, який став для нього справжнім домом.

Більшу частину життя Станіслав Кушнір працював у РБУ-6 муляром (каменярем). Багато будівель у Тульчині та навколишніх селах пам’ятають тепло його рук — він зводив, ремонтував, відновлював, створював затишок і міцність. Будував і в інших містах — у Вінниці, Києві, Молдові, Угорщині. Узимку, коли роботи було менше, займався обрізанням садів, працював сторожем. Останнім офіційним місцем його роботи була школа №2 в Тульчині, де він працював оператором газової котельні.

У вільний час Станіслав любив рибалити, ходити по гриби, майструвати, багато читав детективи — особливо твори Чейза. Мав таланти, що не кожному дані: гарно малював і навіть вишивав, навчившись цьому ще в юності від сестри. У домі все робив власноруч — від підлоги до сантехніки.

Із дружиною Тетяною прожив майже 34 роки, разом виховали доньку Анастасію (1992 р. н.), дочекалися онука Назарчика, який був найбільшою гордістю дідуся.

Коли почалася повномасштабна війна, Станіслав без вагань вступив до батальйону територіальної оборони. Казав:

«А як внук спитає, де я був, коли була війна — що я йому відповім?»

Спершу служив на блокпостах, далі — на кордоні з Придністров’ям, потім у Київській області, Донецькій (Часів Яр) та Харківській. З 15 лютого 2024 року його підрозділ знову вирушив на Донеччину.

Наприкінці лютого сім’я отримала сповіщення про зникнення Станіслава безвісти. Вісім довгих місяців рідні жили надією, аж поки ДНК-експертиза не підтвердила його загибель.

18 жовтня 2024 року відбувся чин похорону у Тульчині. Захисника України поховали зі всіма військовими почестями. Його проводжали в останню путь рідні, друзі, побратими й мешканці міста.

За свій внесок у захист Батьківщини Станіслав Кушнір був відзначений нагородами — «Ветеран війни», «За хоробрість у бою», а також удостоєний звання Почесного жителя міста Тульчина.

Він мріяв бачити, як росте онук, ловити з ним рибу, майструвати. Тепер Назарчик знає, що його дідусь «Славік — на небі», і щоразу, коли звучить хвилина мовчання, посилає йому повітряний поцілунок…

Вічна пам’ять Герою!