Олександр Лазюк (19.03.2006 – 23.08.2024)
Він мріяв стати військовим і з дитинства готувався до цього. Коли Батьківщина покликала, не вагався ані на мить. Йому було лише 18 років.
Дитинство та шлях до армії
Олександр Лазюк народився у селі Зарванці на Вінниччині. Змалку любив спорт, футбол, професійно займався танцями. Вже у 7-му класі вирішив пов’язати своє життя з армією та вступив до Тульчинського військового училища. Після випуску навчався у Вінницькому державному аграрному університеті, але його серце було в іншому місці.
Ще у 2014 році, коли почалася війна, 8-річний Саша сказав матері:
“Якщо до моїх 18 років все не стабілізується, я піду воювати. Я народився, аби стати справжнім чоловіком, я повинен іти і захищати.”
Ці слова стали пророчими. 19 березня 2024 року, наступного дня після свого 18-річчя, він добровільно долучився до лав 3-ї окремої штурмової бригади. Боронив Україну на посаді стрільця 2-го механізованого відділення 3-ї механізованої роти.
Останній бій
23 серпня 2024 року Олександр загинув під час ворожого артобстрілу поблизу Сергіївки, Луганської області.
Коли він першим почув небезпеку, не замислюючись, наказав побратимам відійти:
“Ідіть вперед, я залишуся!”
Всі вони вижили. А Саша отримав смертельне поранення. Побратими донесли його майже непритомного до стабілізаційного пункту, але врятувати не вдалося.
Пізніше вони скажуть його матері:
“Завдяки вашому Саші ми всі живі. Він перший почув небезпеку і відправив нас вперед, а сам залишився.”
“Мій син – мій Герой”
“Всі ці роки я молилась, щоб війна закінчилася”, – розповідає мама Герояя. Але 19 березня, коли Саші виповнилось 18, він пішов на фронт. Всі роки син готувався, пройшов курс молодого бійця у Вінниці. У нашій родині майже всі військові, і Саша мріяв бути офіцером, мріяв, щоб я ним пишалась. У 7-му класі він до мене підійшов і сказав, що буде навчатись у військовому училищі в Тульчині.
Я була впевнена, що з моєю дитиною все буде добре. Він ніколи мені не жалівся, що у нього щось болить чи йому щось не так. Був терплячим і сильним – завжди. Всім допомагав – чи то дитина, чи людина похилого віку.
І під час служби так само. Казав мені:
“Мамо, я тобі нічим не можу допомогти, бо ти маєш покрівлю на хаті, ліжко, де спати, а тут все руїна”.
Дуже любив тварин, ніс всіх, кого знаходив, додому, годував, опікувався.
“Мій син – мій Герой. Його мрія здійснилась – я безмежно ним пишаюсь. Але серце моє і душа пішли разом з ним, моїм Сашею”, – розповіла мати Героя, Тетяна.
Пам’ять
Олександра поховали у рідному селі.
Він залишив по собі маму, двох братів та незрячу бабусю, яка не бачить, але знає, що її онук став справжнім Героєм.
Його ім’я навіки викарбуване на Алеї Героїв у селі Якушинці.
Олександр “Зевс” Лазюк – воїн, який не вагаючись віддав життя за друзів і за Україну. Вічна пам’ять і слава!
