Після повномасштабного вторгнення рашистів список загиблих Героїв Могилів – Подільської громади, на жаль, поповнюється новими іменами. Але вони мають назавжди залишитися в нашій пам’яті. Сьогодні розповідь про Івана Рурака, мешканця села Бабчинці.
Воїн добровільно пішов захищати суверенітет і територіальну цілісність України. Здобув дві військові спеціальності – сапера та навідника танка. Коли росія розпочала повномасштабне військове вторгнення, боронив Україну на східному напрямку. Іван не зміг залишатись осторонь того, що відбувалося в нашій країні, та майже відразу, на початку повномасштабного вторгнення добровольцем пішов на фронт, залишивши все: дружину, дітей, роботу, своє звичайне буденне життя…
17 жовтня 2022 року Іван Рурак потрапив під ворожий артилерійський обстріл біля села Первомайське Донецької області та отримав важкі травми, від яких 19 жовтня помер у клінічній лікарні Дніпра.
Герой був вірним військовій присязі, з честю і до кінця виконавши свій службовий обов’язок, віддавши за мир в Україні найцінніше – власне життя. Він хоч народився у Чернівецькій області, але Бабчинецька земля стала йому рідною. Бо сюди ще молодий приїхав у гості до своєї другої половинки та почав сімейне життя. З дружиною народили та виховували сина та двох доньок. Був простим і щирим, любив життя, він пішов на війну у 2020 році з усмішкою і свідомо розумів, що своєю службою в ЗСУ він буде докладати максимум зусиль для звільнення від окупації міст і сіл, щоб люди, які там жили були щасливі в своїх домівках на рідній землі.
Товариський, душа компанії, завжди був у центрі уваги, вмів по-доброму пожартувати, знайти спільну мову з будь-ким. Мабуть, цим і підкорив мене, – розповідає дружина Ольга Михайлівна.
З початком повномасштабної війни він рвався на передову. Подумки був там. Як я не намагалася приховати повістки, у березні, коли почався ковід він все ж таки пішов воювати. Мав досвід у бойових діях. Не міг стояти осторонь, коли в країні війна. Його мучило, що син офіцер-прикордонник, а він вдома сидить. Він намагався не розповідати про свої проблеми там, оберігав від поганого, – пригадує жінка.
Чоловік не боявся роботи, працював з 14 років. Змалку у колгоспі, потім на цукровому заводі, пізніше кочегаром в школі. Завжди був у центрі уваги, біля себе гуртував оточення.
Його командування спочатку розташовувалося у Маріуполі, Іван Рурак виконував обов’язки сапера. Вдома не був більше півтора року, у лютому 2022 планував відпустку, хотів приїхати на день народження доньки. Але за декілька днів до повномасштабного вторгнення, зателефонував дружині, що не приїде, бо є загроза наступу росіян.
Навіть на передовій, завжди піклувався про тварин, то кролів випускав, то собак і котів підгодовував. Ця любов до всього живого в нього від мами і дідуся, які за фахом ветеринари. Ще проживаючи у Бабчинцях, дбав про худобину, то квочку з курчатами десь виловить, то освітлення їм робить, щоб вигріти достатньо. Це йому постійно добавляло снаги та енергії. Навіть під обстрілами примудрявся піклуватися про братів наших менших. Постійно дружині відсилав у підтвердження того фотографії. А вона натомість по відеозв’язку показувала господарство та рослини, які він насаджував. У мирний час, йдучи на ринок Іван скупляв саджанці дерев, а Ольга квіти.
Мріяв приїхати додому, зняти берці і лягти у ліжко. Загинув на Донеччині, він ніби відчував це, бо постійно проговорював, що не повернеться живим. Просив поховати у Бабчинцях, вони для нього стали Батьківщиною. І як би не намагалася підтримати Ольга та підбадьорити, все одно наполягав на тому, що ця війна закінчиться для нього летально.
Згасло життя, відібрали… А ще б жити і жити. Івану Рураку назавжди 45. У будинку портрет з чорною стрічкою і полум’я воскової свічки. На фото незмінна посмішка.
Менша донечка Софійка присвятила посмертно батькові врш та намалювала портрет…
Вже за тополями заходить сонце,
Багряний небосхил мене скував,
Сльоза скотилась по моїй долонці,
Бо знаю – небо ти розмалював.
Згадаю все, що ти робив для мене,
Згадаю голос і твої слова,
Як билось серце за грудьми шалене,
Як у біді мене ти зігрівав.
Холодні руки й задубілі груди..
Я так сумую за твоїм теплом,
І все чекаю на блаженне чудо,
Та я вже, тату, під твоїм крилом.
Без сумнівів, було образ багато,
І при житті ламалися мости..
Та я давно тебе простила, тату,
Тепер і ти мене за все прости.
І ти б сказав, що далі жити треба,
Та дні мої оплутані журбою.
Колись ми разом розмалюєм небо,
Пройдуть роки - і я буду з тобою.
Сталося непоправне. Пішла з життя людина… Нехай пам’ять про Івана Рурака назавжди залишиться у серцях рідних, односельчан, усіх, хто його знав, любив та шанував. Важко знайти слова втіхи, коли зупиняється чиєсь серце, проте світлі спогади про тих, хто залишив по собі добрі справи та чесно прожив своє життя, завжди будуть сильніші, ніж смерть!
