Маленька кав’ярня у Вороновиці — лише частинка великої справи, яка колись народилася з мрії двох закоханих. Саме тут усе починалося, а можливо, ще раніше — із розмов про майбутнє, власне виробництво та можливість створювати робочі місця для людей.

Власниця мережі кав’ярень Юлія Гаврилюк втратила чоловіка під час повномасштабної війни. Її коханий, військовослужбовець із позивним «Джміль», загинув, прикриваючи побратимів. На горювання Юлія відвела собі рік. Та сидіти склавши руки не могла. Волонтерство допомагало їй триматися, знаходити сили жити далі й самостійно виховувати двох дітей.

«Я обмежила собі час на горювання. А потім мені потрібно було повертатися до бізнесу, адже закінчувалася відпустка для догляду за дитиною. Я поставила собі мету й відкрила першу кав’ярню у Вінниці в особливий для нашої родини день — на день народження донечки, коли я виходила з декрету», — розповідає Юлія Гаврилюк.

Втім, першою була кав’ярня у Вороновиці. Спочатку вона стала ще й волонтерським осередком: тут випікали булочки, продавали їх, а виручені гроші спрямовували на приготування їжі для військових.

«Ми пекли булочки, продавали їх, а за виручені кошти купували реторт-пакети для їжі. Згодом потрібно було платити зарплату дівчатам, які працювали з нами, тож довелося трохи змінити формат роботи», — пояснює Юлія.

Сама вона родом із Криму. У 2014 році Юлія разом із чоловіком Володимиром Гаврилюком та сином залишила окупований півострів і переїхала на Вінниччину. Першим виїхав Володимир — тоді він приєднався до війська. Юлія із сином ще близько місяця залишалися в Криму, сподіваючись, що півострів звільнять. Але зрештою родині теж довелося збирати речі й починати життя заново.

Замість квартири біля моря корінна кримчанка опинилася в селі Степанівка. Тут вона побачила не лише нові виклики, а й можливість реалізувати давню мрію — створити власне виробництво та дати роботу місцевим жителям.

Юлія почала опановувати нові навички й розвивати крафтову справу. Ночами, у орендованій квартирі, готувала на продаж козинаки, цукати, мармелад, шоколад і напівфабрикати. У перспективі хотіла перетворити невелике домашнє виробництво на повноцінний цех.

«Коли ми приїхали до Степанівки, я насамперед зрозуміла, що тут мало робочих місць і люди змушені їздити працювати до Вінниці. Ми з чоловіком говорили про те, що мій крафтовий бізнес, який я розвивала ночами в орендованій квартирі, має вирости у велике виробництво. Я мріяла побудувати цех, наймати працівників, забезпечувати їх зарплатою, щоб жителям Степанівки не доводилося їздити на роботу до міста».

В АТО Володимир воював рік, а тоді повернувся до цивільного життя. Згодом у подружжя народилася омріяна донечка, а Юлія відкрила власну ятку на ринку.

Початок повномасштабного вторгнення знову змінив життя родини. Володимир працював далекобійником, але, дізнавшись про напад росії, розвернув вантажівку й повернувся, щоб іти до військкомату.

«Коли почалося повномасштабне вторгнення, він знову пішов на фронт. На кілочку в нього висіла броня, і Володимир казав, що його час знову настав», — згадує Юлія.

Поки чоловік боронив країну, вона разом з іншими жінками облаштувала у приміщенні в Степанівці волонтерський осередок. Там готували обіди для військових, намагаючись підтримувати тих, хто перебував на передовій.

13 грудня 2022 року Володимир Гаврилюк загинув під час боїв із російськими окупантами поблизу села Терни на Донеччині. Через рік Юлія почала втілювати їхню спільну мрію вже самостійно. Завдяки грантовій підтримці їй вдалося перетворити волонтерський центр на повноцінний виробничий цех.

Маленька кав’ярня у Вороновиці стала справжнім шматочком щастя для місцевих школярів, які під час перерв забігають сюди, аби перехопити ароматних булочок, справжніх класичних хот-догів чи солодощів. Тут лунають гучні розмови й дитячий сміх, які наповнюють маленьке приміщення життям. Їх обслуговує продавчиня, яка встигає кожному видати решту, порадити щось смачне, коли важко обрати, та підтримати теплою усмішкою чи добрим словом.

А за цією буденною картиною стоїть значно більша робота. У Степанівці працює виробничий цех, який забезпечує зайнятістю місцевих жінок. Юлія лагідно називає своїх працівниць «бджілками». Вони випікають булочки, готують тушковане м’ясо та обіди для військових. Собівартість одного такого обіду починається від 40 гривень.

«Для приготування обідів потрібні м’ясо — стегно або окорок, крупи, овочі, спеції та олія. Частину овочів нам передають небайдужі люди: моркву, цибулю та інші продукти. Решту закуповую самостійно. Ми намагаємося використовувати те, що необхідне для швидкого приготування повноцінної їжі для наших захисників», — розповідає Юлія.

Готові страви фасують не в банки, а в спеціальні реторт-пакети. Вони легші, не б’ються й дають змогу передавати їжу безпосередньо на позиції, зокрема за допомогою дронів. Для військових важливо також те, що таку упаковку простіше забрати із собою та утилізувати, не залишаючи зайвого сміття на позиціях.

Юлія розповідає, що одного разу отримала від військових повідомлення, яке назавжди закарбувалося в її пам’яті. Бійці написали, що пакети з їжею, приготованою в її цеху, допомогли їм вижити під час небезпечної операції на Херсонщині.

«Реторт-пакети не б’ються, вони легкі, а після використання їх можна утилізувати. Це важливо, адже хлопцям на позиціях і без того непросто, а ще потрібно забирати із собою сміття.

Якось військові написали мені, що наші реторти врятували їм життя. Під час операції на Херсонщині їм довелося переправлятися вплав. Хлопці розповіли, що вибралися з води, а в одного в кишені залишився мій пакет, в іншого — реторт у рюкзаку. П’ятеро бійців кілька днів чекали на евакуацію й вижили завдяки цим двом пакетам їжі. Тоді я зрозуміла, що не маю права зупинятися».

Підтримати військових можна й безпосередньо в кав’ярнях Юлії. Відвідувачі мають змогу долучитися до придбання обіду для захисника: достатньо відсканувати QR-код і зробити донат.

Є тут і ще одна особлива річ — книга, яку Юлія присвятила чоловікові з позивним «Джміль». У ній вона розповіла історію їхнього кохання. Колись жінка загадала під аркою бажань зустріти свого козака — з вусами та чубом. І вже за сто метрів побачила Володимира. Згодом він відростив вуса й чуб, а Юлія власноруч вишила йому вишиванку. Тоді вона відчула, що перед нею саме той чоловік, про якого колись мріяла.

Зупинятися Юлія не планує. Вона поступово залучає до справи старшого сина, який після загибелі батька став для неї великою підтримкою. Попереду — нові плани й прагнення розвивати бізнес.

Для Юлії це не просто мережа кав’ярень чи виробництво. Це справа, яку вони задумали разом із чоловіком. І тепер вона продовжує її заради родини, працівниць, військових і пам’яті про свого «Джмеля».