Віталій Переверзєв міг не йти на війну. У нього була законна підстава залишитися вдома. Але в березні 2022 року він зібрав речі й пішов добровольцем. 21 липня 2025 року його життя обірвалося. Дружина Наталя досі не знає, всіх обставин загибелі коханого.

Віталій Переверзєв народився 1 жовтня 1972 року в місті Бар. Ходив у дитячий садок при спиртовому заводі. Закінчив школу №2, після чого вступив до технікуму. Згодом перервав навчання й вступив до училища, де здобув професію столяра. Після цього була строкова військова служба — два роки Віталій служив у льотних військах.

Перший шлюб Віталія не склався. Зі своєю другою дружиною Наталею він познайомився у спільній компанії. Вони довго зустрічалися, а згодом одружилися. Для обох цей шлюб став другим.

Сина Наталі Віталій прийняв і виховував як рідного. Тривалий час сім’я жила за кордоном, однак згодом повернулася в Україну — Віталія дуже тягнуло на Батьківщину. Останні сім років до початку повномасштабної війни він працював у компанії «Королівський смак» у Вінниці.

Дружина згадує Віталія як хорошого чоловіка, батька та сина. Її син і досі сумує за вітчимом.

Віталій захоплювався подорожами, любив грати в хокей і входив до складу барської команди.

«Він був різносторонньою людиною, любив читати й аналізувати прочитане, захоплювався гороскопом. Віталій завжди був дуже спокійним», — говорить Наталя Переверзєва.

Взимку 2022 року він зламав ногу. Травма загоїлася, а  Україну охопила повномасштабна війна. Залишатися осторонь чоловік не міг, тож у перші дні добровольцем долучився до війська. Він пройшов військово-лікарську комісію, а 2 березня йому сказали прибути зі своїми речами.

Віталій мав законну можливість не йти на війну й навіть виїхати за кордон, оскільки його теща мала інвалідність другої групи. Однак він вирішив залишитися та захищати Україну.

«Він хвилювався за свою Батьківщину, рідну землю. Коли він служив під Києвом, мав можливість поспілкуватися з людьми з окупованих сіл, почути їхні страшні історії. Віталій розумів, що якщо до нас прийдуть росіяни, життя не буде», — вважає Наталя.

Віталій розпочав службу у 120-й бригаді територіальної оборони. Спочатку військовослужбовці облаштовували позиції біля кордону з Молдовою, згодом служили в Чорнобилі.

У 2023 році Віталій опинився в Бахмуті вже у складі 93-ї бригади. Її бійців називали «Левами». Віталій охороняв штаб бригади, а приблизно через 20 днів підрозділ вивели на відновлення.

Після цього були Київ та важкі бої на Лиманському напрямку. Віталій служив піхотним кулеметником. У 2024–2025 роках продовжив службу у складі 60-ї бригади.

Наталя згадує один із боїв, після якого з 27 українських військовослужбовців живими залишилися лише п’ятеро. Після цього Віталій ненадовго повернувся додому та пройшов реабілітацію.

У квітні 2025 року за участь у боях на Лиманському напрямку Віталій отримав нагороду «Золотий хрест». Наталя просила чоловіка більше не повертатися на фронт, однак він знову пішов воювати. Цього разу — у складі Третьої штурмової бригади.

21 липня 2025 року Віталій зник безвісти. Дружина досі не знає, що саме сталося тієї ночі. Згодом його поховали на Барському кладовищі.

У відпустці Віталій бував рідко, однак навіть про свій приїзд додому заздалегідь не попереджав — любив робити Наталі сюрпризи. У неї збереглося відео, на якому чоловік, несподівано повернувшись із фронту, зустрічає її вдома з квітами. Наталя тоді кричала від радості.

Квіти Віталій дарував дружині навіть перебуваючи на фронті.

«Він був щедрим, любив дарувати, ніколи не відмовляв мені в бажаному. Він був світлим», — каже Наталя.

Вічна пам’ять Герою!

Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.