21 квітня 2025 року Василь Скороход прийняв свій останній бій. Отримавши поранення, він наказав побратимам відступати, а сам залишився прикривати їх. Попри травму, продовжував чинити опір ворогу. Через чотири години бою Василь загинув. Йому було 37 років.
Василь Скороход народився 24 серпня 1987 року в селищі Вапнярка. Ріс у багатодітній родині. Його мама самотужки виховувала п’ятьох дітей. Він не цурався жодної роботи й навіть шкільні канікули вирішив проводити не за безтурботними розвагами, а за випасанням череди.
За свою старанність Василь отримав незвичайну винагороду — поросятко.
«За таку працю йому подарували поросятко. Спочатку в класі всі сміялися, що він виграв, що, мовляв, свиню. А вчителька сіла і каже: “От дивіться: ви гралися, а наш Вася — ні. А Вася заробив свиню, вигодує її, а взимку з’їсть м’ясо”», — згадує сестра Героя Анна Мазур.
Після школи Василь здобув професії зварювальника та тракториста. Згодом проходив службу у морфлоті — одягнув військову форму, про яку мріяв ще з дитинства. А тоді вступив ще в училище на бухгалтера – був переконаний, що цей фах теж стане йому у нагоді.
Спершу Василь працював на будівництві в Одесі, а згодом — на «Новій пошті». Коли почалася повномасштабна війна, він опинився в Херсоні.
«Працював він в Одесі, на будівництві. Потім уже пішов у “Нову пошту”. Під час війни в Херсоні там були прильоти по “Новій пошті”, і він сказав: “Я поїду. Я згоден, я поїду”», — розповідає Анна Мазур.
Саме у Херсоні Василь зустрів свою дружину Ірину. Там вони й побралися. Ірина дуже підтримувала Василя — стала для нього відрадою і опорою. На жаль, Доля виділила їм зовсім мало часу для спільного подружнього щастя.
«Вона за ним — як то кажуть, і у вогонь, і у воду», — говорить сестра Героя.
Війна прийшла в родину Скороходів раніше, ніж Василь сам одягнув військову форму. Першим до війська пішов його молодший брат Сергій. Через рік служби під час евакуації штурмовиків Сергій втратив ногу та отримав важкі поранення грудної клітки. Тоді йому дивом вдалося вижити.
«Це було біля Малої Токмачки, на Запорізькому напрямку. Я вивозив на квадроциклі поранених разом із провідником, і прилетіли дві FPV-шки. Від першого удару мені одразу відірвало праву ногу», — розповідає Сергій Іжик.
Після поранення брата Василь уже не міг залишатися осторонь. У 2024 році він добровільно долучився до війська. Рідним намагався не додавати тривоги й запевняв, що зброю до рук не братиме. Проте вже за місяць став командиром. З червня 2024 року служив у 34-й окремій бригаді берегової оборони. Спершу займався підготовкою новобранців, яких невдовзі відправили на передову.
Побратими та рідні згадують, що Василь мав власне бачення ведення бою, умів планувати та організовувати роботу підрозділу. Він брав участь у численних важких операціях – у героїчному утриманні позицій під Антонівським мостом, на плацдармі біля Олешків, заходив у Кринки.
За словами сестри, його рішення допомагали завдавати ворогу значних втрат.
«У нього була своя система, своє бачення. Орки дуже багато постраждали від його планів», — розповідає Анна Мазур.
Служба поступово стала справою, яка об’єднала не лише Василя та його побратимів, а й людей у тилу. Сестра Анна активно допомагала підрозділу брата, збирала та відправляла на передову продукти, спорядження й необхідне обладнання. До волонтерської роботи долучалися й жителі сусідніх сіл.
Василь сам пояснював сестрі, як краще готувати та пакувати допомогу, аби військовим було зручно забирати її на позиції.
«Він навчив мене, як усе правильно пакувати, фасувати, щоб вони просто взяли із собою. Бувало, що він виходив на зв’язок. Я кажу: “Васюнь, я відправляю тобі посилочку”. А він відповідає: “Поки не треба. Я скажу коли, бо ніхто не забере”», — згадує Анна.
Утримувати позиції іноді доводилося місяцями, у надзвичайно складних умовах. Хлопці буквально голодували, але не здавалися. Воду збирали просто з роси чи дощу. Їжу ділили між усіма.
«Був маленький батончик, і вони тим батончиком ділилися. Їли більше солодкого, щоб перебити голод. Бували такі моменти, що вони перебували просто під відкритим небом і не могли дістатися до свого бліндажа», — розповідає Анна.
За мужність і службу Василя Скорохода відзначили нагородою «Золотий Хрест». Однак особисто отримати її він не встиг.
Останню зустріч із сином мама Тетяна запам’ятала назавжди. Василь ніби передчував, що вони бачаться востаннє.
«Він сказав: “Маманчик, ми, напевно, востаннє бачимося”. Він, видно, це відчував», — згадує Тетяна Скороход.
21 квітня 2025 року Василь Скороход прийняв свій останній бій. За словами матері, Василь наказав побратимам відступати, а сам залишився прикривати їх. Однією рукою він затиснув рану та продовжив бій.
«Він однією рукою закрив рану, нікому не сказавши, і вступив у рукопашний бій із ними. Він чотири години простояв з однією рукою», — розповідає мати Героя.
Через чотири години Василь загинув.
До останніх днів він залишався людиною, яка не обмежувалася лише виконанням військових завдань. Василь організовував польову кухню, за власні кошти придбав для війська автомобіль. Купував землю, щоб у майбутньому збудувати житло для людей, які через війну втратили власні домівки. Багато з того, що він робив, рідні дізналися вже після його загибелі.
Він любив порядок і систему — систему, яка рятувала життя на фронті. І, здається, навіть після смерті ще раз зазирнув до рідного дому — прилетів лелекою, щоб попрощатися.
«Васюню, як привезли додому до мене, прилетів лелека. Ходив по городу, тоді хвилин десять сидів на стовпі. Я знаю, що це його душечка», — говорить Анна Мазур.
А через чотири місяці родина пережила ще одну втрату — загинув зять старшої сестри Василя, Станіслав Демидчик.
Василь і Станіслав спочивають поруч — двоє рідних людей для однієї родини, яких забрала війна. Вони загинули, прикриваючи побратимів і захищаючи Україну, але залишили по собі пам’ять, яку не стерти. Їхній подвиг назавжди житиме в серцях тих, хто їх любив.
Вічна слава і пам’ять Героям!
Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.
