Сьогодні, у День Незалежності України, онлайн-меморіал «Книга Героїв» упродовж дня публікував фотографії рідних загиблих захисників разом із портретами Героїв та короткими історіями про їхнє життя і службу.

За словом «Незалежність» — тисячі людських історій, обірваних війною. Ми маємо пам’ятати ці обличчя, щоб наступні покоління знали не лише ціну свободи, а й тих, хто її для нас виборював.

Фото полеглого в бою воїна Василя Скорохода тримає в руках його мати.

21 квітня 2025 року Василь Скороход наказав побратимам відступати, а сам, маючи поранення, вступив у бій з окупантами. За чотири години мужній воїн загинув.

Василь служив командиром відділення безпілотних авіаційних комплексів. До лав Збройних сил України став у червні 2024 року. Тоді він пообіцяв рідним, що зброї до рук не братиме. Втім, дотриматися цієї обіцянки воїн не зміг.

Василь Скороход був мужнім бійцем, якого дуже боялися окупанти. Особливим для його рідних є й те, що Василь народився саме 24 серпня — у День Незалежності України.

Ще за життя його нагородили найвищою військовою відзнакою — «Золотим хрестом». Втім, отримати нагороду особисто він так і не встиг. Її вручили матері вже після загибелі сина.

Портрет мужнього оборонця Владислава Мороза тримає його дружина

25 лютого 2022 року Владислав Мороз добровільно долучився до лав територіальної оборони Вінниці, а згодом продовжив службу у складі 120-ї окремої бригади територіальної оборони Збройних Сил України.

Спершу воював на Донеччині, згодом проходив службу на Харківщині, пізніше — на Київщині, у зоні Чорнобиля, а згодом відправився на Вовчанський напрямок, у район Стариці, де стримував наступ противника.

Пройшов спеціальну підготовку із застосування FPV-дронів та важких безпілотних комплексів, після чого отримав посаду командира екіпажу.

Владислав був відзначений медалями «Хоробре серце» та «Зірка Сил територіальної оборони».

Владислав був люблячим чоловіком і турботливим батьком доньки, для своєї сім’ї — найдорожчою людиною. Він загинув на Лиманському напрямку, виконуючи черговий бойовий виліт.

Маленька Маргаритка тримає в руках портрет загиблого на війні тата Андрія Дзигаленка…

У 2014 році Андрій Дзигаленко першим серед рідних став на захист України. А після початку повномасштабної війни пройшов найгарячіші напрямки — Попасну, Краматорськ, Бахмут.

Побратими знали його як надзвичайно влучного стрільця. Та Андрій був не лише тим, хто нищив ворога. Не раз він виходив на поле бою під прицілом ворожих снайперів, щоб повернути тіла загиблих побратимів.

Він пережив важкі травми та дві складні операції, але залишатися в тилу не захотів. Повернувся до своїх.

Та за всією цією незламністю був чоловік, який найбільше любив свою родину. Разом із дружиною Андрій виховував донечку Маргариту. Доньку він обожнював і мріяв виростити її справжньою королевою.

18 липня 2024 року в Торецьку життя Андрія Дзигаленка обірвалося.

Сестра обіймає портрет загиблого брата Миколи Гончара…

Микола Гончар загинув 3 грудня 2024 року на Донеччині, поблизу населеного пункту Пушкіне. Йому було 38 років.

23 серпня 2024 року Миколу мобілізували до лав Збройних Сил України. Спочатку проходив службу у військовій частині А7020, згодом воював у складі 59-ї окремої бригади на Покровському напрямку.

Побратими знали його за позивним «Мультік» і відгукувалися про нього як про надійного товариша та справжнього бійця.

За службу був відзначений медаллю «Незламним Героям російсько-української війни», а також нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Поруч з Артемчиком фото його загиблого на війні тата Станіслава Демидчика…

У 18 років Станіслав Демидчик обрав військовий шлях. У 2021 році він пішов на строкову службу до Національної гвардії України. Згодом опанував фах кінолога, бо дуже любив собак.

Від перших днів повномасштабного вторгнення Станіслав став на захист України. Брав участь у звільненні Київщини, воював за Чернігів та Бучу.

Через рік служби Станіслав вирушив до Золочева, щоб захистити диплом кінолога й здобути вищу освіту. Водночас стрімко зростав і як військовий — за рік служби став командиром взводу.

Для Станіслава найважливішими людьми були його родина — кохана дружина та маленький син Артемчик. Саме заради них, заради їхнього майбутнього він продовжував стояти на передовій.

9 серпня 2025 року життя Станіслава обірвалося. Ворожа снайперська куля влучила йому в потилицю. В останню мить воїн прикрив собою побратима.

Дружина тримає портрет загиблого коханого Віталія Музики…

Він марив «Азовом», подав відповідну заяву й уже мав служити там…

6 липня 2023 року, на другому році повномасштабної російсько-української війни, Віталія Музику мобілізували до лав ЗСУ. Мотивований і загартований навчанням, він прагнув якнайкраще виконувати свій військовий обов’язок.

Після підготовки в Італії Віталій став до лав морської піхоти. Служив у званні матроса у складі військової частини А2407.

21 листопада 2023 року Віталій Музика загинув у бою біля населеного пункту Кринки на Херсонщині.

Він так і не встиг здійснити свою мрію — служити в «Азові».

Дружина обіймає портрет свого полеглого коханого Віталія Науменка…

Військовий шлях Віталій Науменко розпочав у 2016 році зі служби в Національній гвардії України, де служив до 2018 року.

З перших днів повномасштабного вторгнення РФ, маючи професійні навички сапера, Віталій добровільно став на захист України. Спочатку долучився до територіальної оборони Білої Церкви, згодом виконував бойові завдання на Київщині — зокрема в районах Бучі та Ірпеня.

28 листопада 2024 року під час розмінування деокупованої території в селі Мирне на Херсонщині Віталій виявив міну, яка виявилася пасткою та здетонувала. Воїн зазнав тяжких поранень.

6 грудня 2024 року, у День Збройних Сил України, серце Віталія зупинилося…

Посмертно Віталія нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня та присвоєно звання «Почесний громадянин міста Біла Церква».

Сестра тримає прапор, на якому обличчя її брата Валерія Карчхадзе…

Сержант Валерій Карчхадзе, позивний «Грузин», загинув 21 травня 2024 року в населеному пункті Парасковіївка Покровського району Донецької області під час виконання бойового завдання. Воїну навіки 24 роки.

Валерій служив у складі 79-ї окремої десантно-штурмової Таврійської бригади.

Воїна відзначили пам’ятним нагрудним знаком «80 років 330-му центральному вузлу фельд’єгерсько-поштового зв’язку», медаллю «Операція об’єднаних сил», відзнакою «За звитягу та вірність», нагрудним знаком «Ветеран війни», а також подяками за високі показники в бойовій підготовці та сумлінне виконання службових обов’язків.

Дружина пригортає до себе портрет загиблого чоловіка Миколи Гальчинського…

З початком повномасштабного вторгнення РФ, 25 лютого 2022 року, Микола Гальчинський знову став на захист України. Його мобілізували до Національної гвардії України, у військову частину 3008. Згодом Микола продовжив службу у 14-й бригаді оперативного призначення імені Івана Богуна, відомій як «Червона калина».

Він пройшов шлях від звичайного солдата до сержанта та командира. Завдяки силі духу, відвазі й витримці Микола здобув авторитет серед побратимів. Йому довіряли, до його рішень прислухалися, а в найнебезпечніші моменти — йшли за ним у бій.

За службу та мужність Миколу Гальчинського відзначили:

• орденом «За мужність» ІІІ ступеня;
• медаллю «За оборону України»;
• медаллю «Учасник АТО»;
• медаллю НГУ «За стійкість та незламність»;
• медаллю «Незалежність України» ІІІ ступеня №2517.

Мама і донька тримають портрет свого рідного воїна Сергія Новоженюка, якого забрала війна…

6 березня 2022 року Сергій Новоженюк добровольцем став до лав Збройних Сил України.

Із 14 березня до 4 квітня 2022 року старший сержант Сергій Павлович у складі угруповання сил і засобів оборони Києва захищав столицю. Згодом брав участь у запеклих боях на сході України, зокрема за населені пункти Харківщини та Луганщини.

За військову службу Сергій отримав статус учасника бойових дій, а 13 грудня 2023 року був нагороджений нагрудним знаком «Ветеран війни — учасник бойових дій».

8 квітня 2024 року Сергій загинув унаслідок ворожого мінометного обстрілу поблизу Білогорівки на Луганщині.

Посмертно воїна нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня, відзнакою Міністра оборони України «Лицарський хрест», нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Комбатантський хрест» та нагрудним знаком «Честь та пам’ять».

Дружина тримає портрет свого коханого чоловіка Станіслава Стеценка…

10 березня 2022 року Станіслава Стеценка мобілізували до лав Збройних Сил України. Саме тоді доля подарувала йому зустріч із коханою жінкою. Попереду було ціле життя, але війна безжально перекреслила людські плани.

Станіслав мужньо боронив Україну на Харківщині та Донеччині. Служив командиром евакуаційного відділення взводу технічного забезпечення 3-го танкового батальйону військової частини А7015.

Його військова служба була щоденною боротьбою за життя побратимів, за свободу української землі та за майбутнє, у якому житимуть наші діт

14 серпня 2024 року на Донеччині, у селищі Ярова Лиманської громади, серце Станіслава раптово зупинилося…

З кожним днем облич, які захищають нашу Незалежність, стає все більше. Пам’ятаймо кожного.

Вічна пам’ять Героям!

Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.