«У вас буде гордість за мене…» Саме так Ігор Шиманський із позивним «Шаман» говорив батькові, ніби відчував, що його шлях буде непростим.

19 липня 2025 року командир із позивним «Шаман» разом зі своєю бойовою групою потрапив у засідку російської диверсійно-розвідувальної групи. Побратими беззастережно довіряли своєму командиру. Коли він наказав чекати, ніхто не сперечався. Сам Ігор кинувся прикривати своїх хлопців. Запеклий бій тривав майже сорок хвилин. Він зробив усе, щоб врятувати інших, але сам повернутися вже не зміг. Життя 22-річного офіцера обірвала ворожа куля. Він загинув поблизу села Нейконорівка Покровського району Донецької області.

Це історія Ігоря Шиманського — хлопця, якому навіки залишилося лише 22 роки. Воїна, який ще в дитинстві виборов право на життя, а згодом віддав його за Україну.

Ігор народився 22 січня 2002 року в селищі Токарівка Вознесенського району Миколаївської області. Коли хлопчикові було лише два з половиною роки, на нього впали важкі металеві ворота. Лікарі поставили страшний діагноз — атрофія головного мозку. Прогнози були невтішними.

Та батьки відмовилися миритися з вироком. Коли грошей на лікування вже не залишилося, вони продали найдорожче, що мали, — сімейну реліквію, старовинні монети. Саме вони допомогли оплатити операції, які врятували Ігореві життя.

Можливо, саме тоді він і навчився не здаватися.

Ігор ріс надзвичайно допитливим хлопцем. Навчався на відмінно, багато читав, легко засвоював нові знання. Мама згадує, що вони могли годинами обговорювати книжки, а вже у п’ятнадцять років син упевнено керував автомобілем.

Спочатку він мріяв стати кардіологом. Але після дев’ятого класу зрозумів, що хоче присвятити життя військовій справі. Вступив до ліцею з посиленою військовою підготовкою, який закінчив із золотою медаллю, а потім — до Харківської академії Національної гвардії України. Для вступу довго й наполегливо відкладав гроші.

Саме там його застала повномасштабна війна.

Уже в перші дні вторгнення Ігор став на оборону Харкова. Потім були Сіверський і Покровський напрямки, десятки бойових виходів, важкі рішення та відповідальність за життя побратимів.

Воював у батальйоні «Сила Свободи», що в складі 4-ї бригади оперативного призначення імені Героя України сержанта Сергія Михальчука «Рубіж». Обіймав посаду командира 6 взводу 11 роти. 

Попри молодий вік, він швидко заслужив повагу військових. Ігор командував взводом. Побратими згадують, що поруч із ним було спокійніше. Він умів підтримати, навчити, вселити впевненість. Казав, що людина повинна постійно вчитися, тому й сам не припиняв розвиватися.

Вільно володів англійською мовою, вивчав німецьку та іспанську. Брав участь у міжнародних навчаннях у Німеччині та Румунії, чудово знав військову техніку й міг англійською годинами розповідати про танки Leopard.

«У вас ще буде гордість за мене», — не раз говорив він батькові.

Проте військова справа була лише однією зі сторін його життя. Ігор мав гострий аналітичний розум, захоплювався криптовалютою і у своєму молодому віці зміг заробити понад 280 тисяч гривень.

Та гроші для нього ніколи не були самоціллю.

Він допомагав дитячим будинкам, пораненим військовим, безхатченкам. Багато коштів віддавав на лікування батька. Не шкодував грошей і на сучасне військове спорядження, адже добре розумів: від цього залежить життя його людей.

Одного разу безпілотник вартістю 32 тисячі доларів опинився на окупованій території. Не чекаючи наказів, Ігор сам вирушив майже на 800 метрів углиб ворожих позицій і повернув дрон.

Під час війни він познайомився з Маріанною Саулко. Їх об’єднали спільні цінності, любов до України та бажання допомагати людям. Саме Ігор підтримував дівчину, коли вона сумнівалася, чи вистачить їй сил розвивати громадську організацію «Голос нації», яка навчає цивільних домедичної допомоги та основ безпеки.

«Я казала, що боюся проводити лекції та військові навчання. А він відповідав: “Нічого легкого в цьому світі немає. Треба вчитися, розуміти, як усе працює, і постійно розвиватися”», — згадує Маріанна.

Ігор мріяв створити власний бойовий підрозділ. Не встиг.

Під час останньої відпустки йому наснився дивний сон.

«Мені наснилося, що я розтиснув кулаки, а на долонях було число 22. А мені ж саме 22 роки…»

Тоді ніхто не надав цим словам особливого значення.

19 липня 2025 року «Шаман» загинув, рятуючи своїх побратимів. Йому назавжди залишилося 22.

Тіло Ігоря досі перебуває на тимчасово окупованій території. Частину останків з поля бою збирав російський військовий, який згодом потрапив в український полон. Та повернути вдалося не все. Родина й досі чекає дня, коли зможе гідно провести свого Героя в останню путь.

Мама вже придбала скрипку, на якій Ігор колись мріяв навчитися грати. Вона хоче покласти її поруч із сином. Можливо, там, де вже немає війни, він нарешті заграє свою першу мелодію.

Навіть після своєї загибелі Ігор продовжує допомагати іншим. Зароблені ним на криптовалюті кошти мама вирішила спрямувати на придбання біонічних протезів для українських захисників.

Ігор Шиманський прожив лише 22 роки. Але за цей короткий час встиг більше, ніж дехто за ціле життя. Він любив футбол, малював по пам’яті портрети людей, вивчав іноземні мови, постійно вдосконалювався, рятував побратимів і ніколи не тікав від відповідальності.

Саме таким — світлим, розумним, відважним і безмежно закоханим у життя — він назавжди залишиться в пам’яті тих, хто його знав.

Вічна і світла пам’ять Герою!

Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.