«Сину, от побачиш, я ще буду Героєм», — ці слова Олександр Сопрун сказав своєму синові, вирушаючи на війну. Мабуть, він дуже хотів, щоб діти ним пишалися.

27 листопада 2024 року під час виконання бойового завдання на Покровському напрямку Донецької області загинув Сопрун Олександр Петрович. Вісімнадцять довгих місяців родина жила вірою й надією, що він живий, але, на жаль, загибель воїна підтвердилася.

Олександр Сопрун народився 28 червня 1981 року в селі Біляни Вінницької області. Там минули його дитинство та юність. Здобув вищу освіту за спеціальністю «вчитель біології та валеології з основами екології». Кілька років працював учителем у школах сіл Біляни та Довжок на Вінниччині. Згодом присвятив себе будівництву й ремонту — справі, яка була його справжнім покликанням.

Окрім будівельної справи, Олександр Петрович багато років займався землеробством. Він вирощував зернові культури, самостійно обробляв землю, мав власну сільськогосподарську техніку та вкладав у свою справу багато праці, знань і любові. Вірив, що земля віддячує тим, хто працює на ній чесно й сумлінно. Його працьовитість була прикладом для всіх, хто його знав.

У 2007 році одружився з коханою Любов’ю. У подружжя народилися троє дітей — Карина, Алла та син Богдан, які стали сенсом його життя. У 2016 році через складні життєві обставини сім’я прийняла важливе рішення — взяти під опіку трьох племінників дружини. Олександр став для них справжнім батьком і ніколи не ділив дітей на своїх і чужих. Він дуже мріяв про онуків, але, на жаль, не встиг побачити свою першу онуку Юлію, яка народилася вже після його загибелі.

«Олександр був надзвичайно добрим, щедрим, працьовитим і справедливим. Завжди був готовий допомогти кожному, хто цього потребував, ніколи не залишав людей у біді. Його поважали друзі, рідні, сусіди та всі, хто його знав. Він був людиною слова: якщо щось обіцяв, то обов’язково виконував. Любив працювати, створювати затишок для своєї родини, багато часу проводив із дітьми. Він умів підтримати й знайти добре слово навіть у найважчі миті. Зі слів однокласниці, Сашко був людиною, яка не боялася брати на себе відповідальність, організовувала життя класу, об’єднувала людей, підтримувала та завжди знала, як підняти настрій. Коли ми зустрілися через роки, він залишився таким самим щирим, світлим і відкритим, таким, яким я пам’ятаю його ще з дитинства», — ділиться спогадами Вікторія Ткаченко, однокласниця та колега.

У 2024 році Олександр добровільно став на захист України. Служив у 59-й окремій штурмовій бригаді імені Якова Гандзюка на посаді солдата-навідника.

Коли чоловік був у відпустці, рідні просили його не повертатися на фронт, але він відповів: «Я не можу підвести хлопців». І поїхав…

«Для нас він був не просто татом чи чоловіком — він був опорою нашого життя. Його дуже не вистачає в кожній дрібниці. Тато завжди повторював, що найголовніше — це сім’я», — пишуть рідні воїна.

Діти згадують його добру посмішку, міцні обійми, жарти та щиру любов.

Півтора року Олександр Сопрун вважався зниклим безвісти. Для його близьких цей час перетворився на пекельне очікування й болісну надію, яка не згасала ні на мить. Тому син воїна Богдан у серпні 2025 року пройшов хресну ходу завдовжки 400 кілометрів, благаючи Бога повернути батька.

5 вересня 2025 року тіло Олександра повернули в Україну під час репатріації тіл полеглих воїнів. Попереду були довгі місяці очікування результатів ДНК-експертизи. Лише після офіційного підтвердження особи, у червні 2026 року, рідні змогли провести свого Героя в останню путь.

Не про таке повернення вони молили Бога…

Для сина Богдана надзвичайно важливо, щоб подвиг його батька був гідно вшанований. Тому сім’я збирає підписи на петицію про присвоєння звання Героя України (посмертно)

https://petition.president.gov.ua/petition/266346

Вічна пам’ять Герою!

Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.