Солдат Олександр Юрійович Петросюк з позивним «Шульц» загинув 14 липня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу н. п. Нова Січ Сумського району Сумської області внаслідок ураження противником за допомогою ударного FPV-дрона. Його військовий шлях виявився коротким, але сповненим відваги, мужності й самопожертви. На момент загибелі Олександру було 33 роки.

Олександр Петросюк народився 24 липня 1991 року в місті Козятині Хмільницького району Вінницької області, де зростав разом із батьками та старшою сестрою.

У 1998 році пішов до Козятинської загальноосвітньої школи №1 ім. Т. Г. Шевченка. Ще змалечку Сашко був справжнім «двигуном» — енергійним, активним і веселим. З початкових класів творив своїми руками різні вироби з дерева. Неодноразово брав участь у шкільних, міських та обласних олімпіадах. Займав призові місця та був переможцем міської та обласної олімпіад 2005–2006 років. Олександр захоплювався баскетболом та захищав честь школи, міста, області. Талановитому юнакові вдавалося все швидко і легко. За свої досягнення був відзначений грамотами, подяками та нагородами.

У 2008 році після закінчення школи вступив до Київського електромеханічного фахового технікуму залізничного транспорту. Це був час першої справжньої самостійності, перших дорослих рішень. Відповідальність, цілеспрямованість, уміння користуватися комп’ютерною технікою та електромеханікою допомогли йому стати фахівцем з автоматизованих систем управління.

Після закінчення навчання не шукав легких шляхів, пробував себе у різних професіях. Працював охоронцем на Київському заводі Carlsberg Ukraine, на будівництві в різних містах, деякий час їздив працювати за кордон — у Польщу та Данію. Працював чесно, наполегливо і на совість. Кожен новий колектив бачив у ньому не просто колегу, а того самого надійного друга, який завжди підставить плече і розрадить доброю усмішкою. Він шукав своє місце у цьому світі, не знаючи, що найбільший виклик і найвищий прояв мужності ще попереду. Саме перед початком повномасштабного вторгнення Олександр повернувся з-за кордону. Хотів просто обійняти рідних, побачити друзів, але війна застала його на рідній землі.

Останні місяці цивільного життя він працював у рідному місті Козятині в сервісі з ремонту мобільної техніки «Sotik Service». Його юнацьке захоплення технікою переросло у професійну справу: він знову щось лагодив, допомагав людям, повертаючи до життя мобільні пристрої.

На початку січня 2025 року Олександра мобілізували до лав Збройних Сил України. Не маючи за плечима військового досвіду, але володіючи технічними навичками, Олександр без роздумів та вагань став на захист своєї рідної землі. Проходив навчання в Житомирському 199-му навчальному центрі Десантно-штурмових військ ЗСУ. Після закінчення базової загальновійськової підготовки здобув кваліфікацію стрільця та оператора-розвідника БпАК. Так він опанував одну з найскладніших та найважливіших спеціальностей сучасної війни. Це вимагало точності, вмінь, мужності, і він це все мав. Його розум, витримка та вміння працювати з технікою тепер мали стати зброєю, що рятує життя побратимів і зупиняє ворога.

Служба Олександра розпочалася у 71-й ОЄБ ДШВ. Після проходження навчання солдат Олександр Петросюк отримав посаду оператора відділення ударних БпАК взводу БпАК 3-го загону СпП в/ч А4030. На початку квітня одразу був направлений на Донецький напрямок, де війна за лічені тижні випалила все зайве, залишивши тільки справжнє. В Олександра відбулася та сама переоцінка цінностей, коли дрібниці цивільного побуту втратили сенс, а на перший план вийшли братерство, життя та обов’язок.

Вже наприкінці травня їхній загін СпП перекинули на інший напрямок — Сумщину. Умови стали ще суворішими: виснажливі години з лопатою в руках, коли укриття доводилося викопувати вручну, а під час дощів воно перетворювалося на болото, де вода стояла по кісточки. Але Олександр з побратимами не здавалися, щоразу вигадували нові способи, як облаштувати укриття, як вижити й продовжувати нищити ворога навіть у нелюдських умовах. По можливості завжди виходив на зв’язок, бо знав, як сильно за нього хвилюються рідні. Надсилав відео своїх успіхів у керуванні дронами. Для нього це була не просто техніка — це була зброя та очі. Коли безпілотники втрачалися, Олександр, попри смертельний ризик, ішов у лісову зону вишукувати їх. «Кожна птаха на вагу золота», — казав він, розуміючи, що від цього залежить успіх завдання та життя побратимів. Завжди по відеозв’язку намагався усміхатися та постійно заспокоював, промовляючи: «Не хвилюйтесь, все добре. Живий. Я вас всіх люблю. Ми обов’язково переможемо! Чекаю на відпустку, аби усіх вас побачити і обійняти».

Олександр постійно вдосконалювався, він жив небом і своїми «пташками». В останній день спілкування він надіслав відеоповідомлення, на якому безпілотник був названий його позивним — «Шульц». Він пишався цим, бо це було визнання його майстерності.

Останній раз Олександр вийшов на зв’язок 14 липня 2025 року. Тоді він уже знав, що їхню позицію викрито, що ворог полює за ними. Але у повідомленні рідним він написав лише два слова: «сьогодні спокійно…». Це було останнє піклування про спокій батьків та сестри — він до кінця беріг їхні серця від жаху війни. Рідні навіть уявити не могли, що його повідомлення тоді було останнім.

Сумський напрямок залишався зоною активного використання розвідувальних та ударних БпЛА. Ворог полював на таких фахівців першочергово, бо саме вони є «очима» артилерії та піхоти. Того дня здійнявся сильний вітер, який розвернув антену на високому дереві. Зв’язок відеосигналу на FPV-дроні почав зникати, а в бою це означало стати сліпим. З-поміж усіх саме Олександр, з його загостреним почуттям відповідальності, проявив ініціативу. Він поліз угору, аби налагодити цей важливий зв’язок. Саме в ці хвилини ворог помітив його і спрямував свій безпілотник у той бік. Множинні поранення органів грудної порожнини не залишили Олександру шансів на життя. Побратими встигли затягнути його в укриття, намагалися врятувати, але було запізно. Почався масований обстріл дронами, позиція перетворилася на пекло. За наказом командира, під вогнем, побратими несли тіло свого друга крізь ліс, дивом рятуючись самі. Вони зробили все можливе, аби Олександр повернувся додому, аби його рідні могли з ним попрощатися.

18 липня 2025 року Козятинська громада завмерла у скорботі. Під проливним дощем, який здавався сльозами самої землі, віддати шану і провести в останню дорогу Героя прийшли рідні, друзі, знайомі, однокласники, мешканці громади. Він повернувся додому на щиті, залишивши по собі пустку, яку неможливо заповнити, і пам’ять, яку неможливо стерти.

Він пішов у вічність за десять днів до свого дня народження.

У глибокій скорботі залишилися мама — Марія Олексіївна, батько — Юрій Володимирович, сестра Руслана та племінник Даніїл.

Похований на Алеї Слави сільського кладовища Козятинської територіальної громади.

Нагороди:
— За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку Указом Президента України від 30.09.2025 р. №697 нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
— Почесна відзнака «За Героїзм та Патріотизм».

По собі Герой залишив світлі та добрі спогади, якими охоче поділилися рідні та друзі.

СПОГАДИ…

Марія Олексіївна та Юрій  Володимирович – батьки Олександра:

“Саша для нас назавжди залишиться особливим, люблячим сином. В дитинстві  жартома його  називали: наш Котигорошко – світловолосий, активний хлопчик з карими очима та усмішкою на обличчі. Його сміх наповнював дім життям, він вмів знаходити радість у простих речах і дарувати її іншим. Завжди привітний та веселий, з добрим серцем та відкритою душею,  мав багато друзів, яким ніколи не відмовляв у допомозі. Готовий був віддати останнє аби лише допомогти іншим. В сина були “золоті руки”, якими багато чого було зроблено в нашій квартирі. В нього все виходило за що б він не узявся. Сашуня дуже  любив дітей і через його позитивну енергію і вони  до нього притягувались як магніт. Він легко знаходив з ними спільну мову, стаючи для них найкращим другом та наставником. В нього все мало бути попереду. Наш син мріяв не про військову славу, а про просте людське щастя: затишний дім, кохану дружину і дитячий сміх, який би наповнював його життя сенсом. Бути батьком – це була його  найзаповітніша, найтихіша мрія. Він не встиг стати батьком, а став Героєм, який виборов право на майбутнє для тисячі інших дітей“.

Сестра Руслана:

“Сашка назавжди для мене залишиться найкращим братом і турботливим хрещеним. Я пам’ятаю кожну мить проведену разом із ним: наше безтурботне дитинство, щасливі роки юності. Добрий, позитивний, впертий, завжди мав своє бачення, свою правду, і не зраджував їй – таким він був завжди. Його посмішка  зігрівала зсередини, а теплі обійми дарували відчуття спокою. Його сила була не в словах, а в мовчазній витримці: навіть коли на душі було важко чи боляче, він не скаржився, просто тримався, як кремінь. У цьому був весь його характер – принциповий, незламний, вірній своїй правді до останнього. Саша завжди любив жартувати, розповідати смішні історії з життя, підтримував у хвилини слабкості. Він безмежно любив своїх рідних, особливо свого племінника. Пишався ним, розповідав про нього з гордістю своїм друзям, побратимам. Мріяв щоб Даня був щасливий, жив в мирній, незалежній Україні, аби ніколи не довелося йому взяти в руки зброю.  Для мене Саша живий у кожному спогаді, у кожному доброму вчинку, на який він нас надихав”.

Побратими 71 бригади ДШВ:

“Для нас усіх Саша був душею компанії. Його почуття гумору ставало тим рятівним колом, яке витягувало з емоційної прірви навіть у найпекельніші моменти війни. Воїн з позивним «ШУЛЬЦ» – рішучий, відповідальний, відчайдушний, відданий побратим. Серед нас він був справжнім братом, ніколи не нарікав, не панікував, завжди підтримував словом чи  жартом, ніколи не залишав в біді. Коли на позиціях були важкі моменти, він тримався сам і підтримував інших, з ним було легко і спокійно. ШУЛЬЦ завжди вмів розрядити найважчу хвилину влучним жартом, підставити плече, коли власні сили були на межі. Ми згадуємо Саню, як людину надзвичайної витримки, мужності, світлого гумору і залізної надійності, людину з відкритим, добрим серцем та душею. Він не нарікав на долю, він просто робив свою роботу – чесно, сміливо, до останнього подиху”.

Друзі та однокласники:

“Сашина привітна посмішка була його візитною карткою. Він завжди вирізнявся почуттям гумору та був у центрі подій колективу класу та поза ним. Часто виступав на шкільних заходах, брав участь в олімпіадах з трудового навчання, у спортивних змаганнях. Одним реченням нашого Сашку неможливо описати. Він був: добрий, щедрий, веселий, компанійський, відчайдушний, харизматичний, талановитий, безкомпромісний. Він ніколи не боявся висловлювати свою думку і мав загострене почуття справедливості. Саша завжди ставав на захист себе і своїх друзів. Він умів  підтримати, вислухати, розвеселити, бути поруч саме тоді, коли це було потрібно.

Ми завжди згадуємо наші спільні виїзди на природу: спокійні години з вудками, запах шашлику, який він готував та ту особливу атмосферу, яку  створював Саша. Він постійно вмикав музику, яка задавала настрій, і вмів розвеселити кожного своїми історіями. Для нас назавжди він залишиться справжнім, надійним другом, який ніколи не відмовляв у допомозі, на якого можна було покластися в усьому.

 Саша любив життя і вмів наповнювати його світлом для інших. Він був із тих рідкісних людей, чиє тепло відчуваєш навіть тоді, коли їх немає поруч.

Світ став темнішим без його усмішки, але пам’ять про нього завжди житиме в наших серцях”.

Вічна пам’ять Герою!

Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.