28 червня 2025 року, після повторного ДНК-аналізу, було підтверджено загибель 26-річного оператора РЕБ 71-ї окремої єгерської бригади ДШВ ЗСУ Анатолія Анатолійовича Столяра з Копайгородської громади, який понад рік вважався зниклим безвісти. Свій останній бій він прийняв 3 квітня 2024 року в районі населеного пункту Первомайське Покровського району Донецької області.

За професією Анатолій був бджолярем, а за покликом серця став воїном.

Анатолій Столяр народився 15 грудня 1997 року в селі Кошаринці Барського району на Вінниччині. За східним календарем це був рік Вогняного Бика — символу сили, надійності, працьовитості, енергійності та цілеспрямованості.

«Ці характерні риси наче списані з долі мого сина, бо вже з дитинства хлопчик навчився долати життєві труднощі, – розповідає Олена Василівна. – Його маленького я водила в дитсадок сусіднього села Поцівці за три кілометри в один бік, і ніколи Толик не ремствував і не жалівся на втому. Через вісім років я народила другого сина, а згодом ми розлучилися з чоловіком. І Анатолій став для Павлика не просто братом, а надійним другом і майже батьком. Через мою постійну зайнятість роботою вся відповідальність за молодшого брата лягла на його дитячі плечі: водив його у той же дитсадок, до школи, виконував разом із ним домашні завдання, навчив їздити на велосипеді, рибалити й готувати вдома їсти… Я не пригадую жодного випадку, щоб щось у нас робилося через крики чи сварки. Анатолій був моїм надійним помічником і в домашніх справах, приходив до мене на пасіку і там закохався в Божих комах, створив свою невеличку домашню пасіку. Це і визначило його майбутню професію – у Чернятинському аграрному коледжі він вивчився на пасічника, водночас отримав права водія і тракториста».

Спочатку Анатолій працював пасічником у Луці-Мелешківській та на Хмельниччині, але прив’язаність до пасіки обмежувала можливість повноцінно допомагати мамі й братові, тому він почав шукати роботу з вахтовим методом. У 2020 році влаштувався на одне з підприємств Укрзалізниці. До початку повномасштабної війни працював майстром з експлуатації колій, а згодом займався ремонтом залізничних шляхів, пошкоджених ворожими обстрілами. Це була важка, виснажлива й небезпечна праця, однак Анатолій ніколи не нарікав і не дозволяв собі скаржитися, щоб не тривожити рідних.

У червні 2023 року Анатолій Столяр отримав повістку до лав ЗСУ. Пройшов півторамісячний військовий вишкіл у Латвії. Повертаючись додому, попросив молодшого брата Павла приїхати до нього в Жмеринку. Саме та зустріч стала для них останньою. На згадку залишилася лише світлина.

Боєць із позивним «Панда» боронив Україну на Миколаївщині, Запоріжжі та Донеччині. Коли виникла необхідність, за власні кошти придбав автомобіль для служби, а мама, брат і кохана дівчина допомагали всім необхідним. Після поранення проходив лікування у госпіталі в Запоріжжі, однак навіть тоді категорично відмовився від відпустки, сказавши: «Побратимів не залишу, бо хто буде бити ворога…»

Перед виходом на позицію 3 квітня 2024 року Анатолій зателефонував рідним у Кошаринці й пообіцяв, що після цього завдання нарешті приїде додому у відпустку. Але повернутися живим йому не судилося…

«На зв’язок він не виходив цілий тиждень, і ми самостійно розпочали пошуки сина, – продовжує Олена Василівна. – Лише 23 квітня 2024 року я отримала офіційне повідомлення, що Анатолій зник безвісти. Нам запропонували здати матеріали для ДНК-аналізу, але мій колишній чоловік відмовився від цієї процедури й жодної участі в пошуках не брав. Замість нього біоматеріал здав брат Анатолія – Павло. Довгий час ми не мали жодної інформації, але не втрачали надії. Одного разу на сайті ворожої сторони натрапили на фото чоловіка, схожого на Анатолія, і дуже хотіли вірити, що він живий, але не могли ні довести, ні спростувати цього.

Дуже активну участь у пошуках брала його кохана Інна, з якою він мріяв одружитися. Вона й досі підтримує з нами добрі стосунки. У той нестерпно важкий час ми не припиняли шукати й не переставали думати про Толю.

13 травня 2025 року мені зателефонували із Запоріжжя і повідомили, що є збіг ДНК, а для остаточного підтвердження потрібно повторно надати біоматеріали. Але дива не сталося… День 3 липня 2025 року став найтяжчим у моєму житті – я привезла з Вінниці останки тіла свого дорогого сина… Ми поховали його з військовими почестями в нашому рідному селі».

30 серпня 2025 року Президент України посмертно нагородив Анатолія Столяра орденом «За мужність» III ступеня.

У вічній скорботі залишилися мама Олена, брат Павло та кохана дівчина Інна. Із цим болем вони живуть уже третій рік. Він не має терміну давності. І ліків від нього також немає. Час не лікує…

Вічна пам’ять мужньому захиснику України!

Віктор Зеленюк
Світлини надані автором

Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.