Спортсмен за духом, воїн за покликанням. Його присутність починалася не зі слів, а з відчуття сили, впевненості та людської щирості. Це історія мужнього бійця Олександра Дєдова.

Військовослужбовець Державної прикордонної служби України загинув 7 квітня 2026 року на Донеччині під час виконання бойового завдання. Йому назавжди залишилося 27 років.

Олександр народився 26 травня 1998 року у Тульчині. У цьому маленькому місті він ріс, мужнів, мріяв. І саме тут згодом знайшов вічний спокій.

Свій вибір Олександр зробив ще у 2018 році, коли після навчання у Тульчинському професійному училищі № 41 одягнув однострій Державної прикордонної служби України. Більшу частину військового шляху він присвятив Могилів-Подільському прикордонному загону. У підрозділі ВПС типу «С» Олександр проявив себе як справжній професіонал. Тут він отримав бойовий досвід: під час служби у прикордонному загоні в складі бойового підрозділу боронив Батьківщину на Донеччині.

Побратими, з якими він пройшов чимало виїздів, згадують: «Саша був справжньою душею колективу. Будь-які бойові виїзди з ним були чітко організовані, адже він випромінював впевненість, яку передавав іншим. Навіть найскладніші завдання Олександр приймав із посмішкою, залишаючись надійним колегою та вірним другом, на якого завжди можна було покластися. Для нас це дуже важка втрата».

На початку 2026 року Олександр прийняв рішення долучитися до підрозділу «Фенікс» 3-го прикордонного загону імені Героя України Євгенія Пікуса. За короткий час він став для всіх своїм.

«Це була людина: за що б не взявся — усе виходило. У перервах між бойовими завданнями він не сидів без діла — навчався, вдосконалювався, а потім уже готував. Найкраще в нього виходили солянка і смажена картопля. Коли йшов на останнє завдання, сказав: “Як повернуся — приготую вам найсмачніші деруни”», — розповідають побратими.

У складних умовах фронту Олександр намагався підтримувати побратимів не лише смачними стравами, але й музикою. За допомогою штучного інтелекту він створив для кожного бійця жартівливі пісні з позивними. Тепер ця музика набула глибшого змісту — як пам’ять про того, хто вже не заговорить із ними.

Олександр досить швидко опанував безпілотники, а з ними — і небо над лінією фронту: «Він швидко навчався і впевнено виконував завдання».

Ця здатність миттєво концентруватися і досягати результату прийшла зі спорту. Олександр був гордістю клубу «Гепард» Вінницької обласної федерації ММА. Кандидат у майстри спорту України, чемпіон країни, багаторазовий призер всеукраїнських турнірів. Також він представляв прикордонну службу на чемпіонатах із рукопашного та універсального бою.

«Олександр із дитинства тягнувся до спорту. Він тренувався у клубі “Гепард” Вінницької обласної федерації ММА. Був наполегливим, цілеспрямованим, знав, чого хоче, і вперто йшов до цього. Навіть під час служби знаходив можливість приходити на тренування. Для нього це було важливо — тримати форму і працювати над собою. Допомагав молодшим, підказував, підтримував. У нього були плани на майбутнє — стати тренером», — згадує тренер Володимир Соляр.

«Пам’ятаю, як я прийшов у зал більше десяти років тому. Саша тоді вже був досвідченим. Він одразу підтримав мене, підказував, допомагав — і так було завжди. На нього рівнялися всі. Він був прикладом у тренуваннях і ставленні до спорту. Він мріяв про національну збірну, прагнув результатів і йшов до цього. Був сильним спортсменом, але свою силу залишав у залі, на ринзі. У житті був спокійною, доброзичливою людиною», — додає його колега по татамі, Олександр.

Поза рингом він залишався тим самим Сашком, якого пам’ятають у Тульчинському ліцеї № 3. Перша вчителька Лариса Петрівна досі бачить його перед собою — маленького першокласника з величезним портфелем.

«Я пам’ятаю Сашу ще зовсім маленьким — із великим портфелем, який здавався більшим за нього. З усмішкою він заходив до класу, вітався і сідав за парту. Він був спокійним, щирим, добрим хлопчиком. Не шукав конфліктів, був справедливим у відносинах з однокласниками, стриманим і вихованим. Водночас був творчим — любив виступати, грав ролі на шкільних святах. Після кожного виступу запитував: “Скажіть, я справжній?” Він дуже любив батьків. Казав, що виросте і буде захищати сім’ю разом із батьком. Сьогодні ми розуміємо, що він виконав більше, ніж обіцяв…»

Саме там, за шкільною партою, Олександр навчився бути справжнім другом.

«Ми з Сашею дружили з самого дитинства. Постійно були разом — і в школі, і поза нею. Разом ходили, разом поверталися, весь час трималися поруч. Часто замість уроків тікали грати у футбол. Могли зійти з автобуса раніше і піти на поле. Грали годинами, поки не стемніє. Бували й сварки, могли навіть побитися, але за кілька хвилин уже сиділи разом і спілкувалися, ніби нічого не сталося. Навіть разом навчились курити. Це була така дружба — справжня», — згадує друг Олександр.

Згодом життя розвело друзів по різних дорогах: Олександр Дєдов обрав службу вартового кордону, а його товариш у 2022 році став на захист Батьківщини у лавах ЗСУ. Попри різні підрозділи та роди військ, вони продовжували підтримувати зв’язок. Коли друга поранили, Олександр сприйняв це як особистий виклик.

«Саша став оператором безпілотників. Я знаю, що він запускав дрон туди, де мене поранили… Він хотів помститися за мене. Ми все життя були разом…»

Олександр кохав — щиро, ніжно, по-справжньому. Зі своєю дружиною Олександрою він познайомився ще під час навчання.

Згодом вони створили сім’ю. У їхньому домі панували любов і підтримка. Народився син Макар, якому нині лише два роки. Для хлопчика батько був цілим всесвітом — тим, хто дарував відчуття безпеки і радості.

Олександр був опорою для своєї родини. Для батьків, Наталії Василівни та Василя Івановича, — надійним сином. Для молодшого брата Артема — маяком, на який той орієнтувався в усьому.

14 квітня Олександра Дєдова поховали на Алеї Слави нового кладовища міста Тульчин. Він пішов як воїн, як побратим і як захисник. Його більше немає поруч, але пам’ять про нього зберігається у спогадах рідних, друзів і побратимів.

Він був справжнім. До останнього подиху.

Вічна пам’ять Герою!

Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.