20 серпня 2022 року внаслідок тяжкого поранення в голову обірвалося життя воїна Віталія Олександровича Січака. Йому було лише 49 років.

Віталій Січак народився 12 грудня 1972 року в селі Маньківка Бершадського району Вінницької області. Коли йому було два роки, сім’я переїхала на проживання до села Балки Барського району.

Після 8-го класу Балчанської школи він пішов навчатися на тракториста до Кузьминецького профтехучилища, але через певні обставини не закінчив його і влаштувався на роботу на Барський машинобудівний завод. Спочатку був учнем токаря, а згодом — токарем. Звідти й розпочалася трудова діяльність Віталія. Пізніше він працював на цегельному заводі, потім — на підприємстві «Агромаш», на Барському птахокомбінаті, у ТОВ «Мрія» і з 2011 року — у ТОВ «Міжлісся».

«З Віталієм ми познайомилися 1997 року на одному весіллі, де були серед гостей, — згадує дружина Наталія. — Уже на другий день після тієї зустрічі він запропонував мені жити разом, на що я сказала, що ми ж не знайомі, але він відповів: «Якщо не зможемо бути разом, то розійдемось…». І так ми прожили разом 25 років — аж до тієї пори, коли його не стало. Від першого шлюбу в мене була донька Альона. Віталій прийняв її як свою дитину. У 1998 році ми одружилися офіційно. У тому ж році у нас народилася Галина — його улюблениця. Четверо ми жили в однокімнатній квартирі площею 23 квадратні метри без побутових зручностей…»

Особливо важко було у 2000-і роки, коли затримували зарплату на кілька місяців або видавали її різними товарами. Сторонньої допомоги в них не було, і вони викручувалися, як могли. У 2011 році в сім’ї народилася ще одна донька — Валерія.

У квітні 2015 року Віталій пішов добровольцем в АТО, хоча до того не служив в армії за станом здоров’я. Дружина і діти дуже хвилювалися за чоловіка і батька. Віталій служив у 30-й окремій механізованій бригаді ЗСУ.

У 2017 році воїн демобілізувався і повернувся на роботу в ТОВ «Міжлісся», де працював у садовій бригаді. Але згодом він знову став до лав ЗСУ у складі 59-ї окремої мотопіхотної бригади, підписавши контракт на три роки служби.

«І почалися у нас нові тривоги і переживання. Він розповідав, що потрапив саме туди, де був уперше в АТО. Ті ж самі окопи і бліндажі на позиціях. Пригадую такий момент: вони там дали притулок кільком псам і котам. Одного разу подзвонив мені Віталій і попросив терміново вислати корм для котів, бо не було чим їх годувати… На другий день повномасштабного вторгнення окупантів в Україну Віталій добровільно пішов служити в роту охорони в місті Бар. Він тоді сказав: “Я зобов’язаний знову взяти зброю в руки, бо якщо не я, то хто буде захищати рідну землю…?”».

У квітні 2022 року Віталія Січака відправили на службу в район Покровська, а далі — перекинули під Авдіївку Донецької області. Він був учасником надзвичайно кровопролитних боїв. 19 серпня 2022 року Віталій отримав тяжке поранення в голову, а 20 серпня, у госпіталі, його серце зупинилося…

«22 липня 2022 року у нас було 25-річчя подружнього життя. З цією датою я привітала чоловіка і чекала його у відпустку. У нас народилося двоє онуків: Андрійко, 2010 року, і Іллюша, 2017 року. Дідусь їх дуже любив і обдаровував подарунками. 17 січня 2023 року в нас народився ще й третій онук, Матвійко, але дідусь його вже не побачив…»

Віталій був дуже люблячим і хорошим чоловіком, батьком та найкращим дідусем. Він любив землю, а земля віддячувала йому щедрими врожаями плодів і ягід. У кожній розмові з дружиною по телефону завжди запитував про їхній сад.

Наталія не тривожилася, коли Віталій перестав виходити на зв’язок, думала, що нічого не трапилося, що він живий, просто з передової не може до неї додзвонитися. Але реальність виявилася страшнішою…

15-річна донька Валерія постійно каже мамі: «А пам’ятаєш, тато мене водив у садочок? Узимку — на санчатах возив, а потім — на машині в школу. Я любила всюди з ним ходити, це було цікаво…».

Поховали воїна з військовими почестями на Алеї Слави Барського міського кладовища.

Тяжкі, болючі спогади. Вони — незагоєна, пекуча рана. У дружини, дітей і онуків болить душа за дорогою людиною, яка пожертвувала собою за їхнє мирне життя.

Вічна пам’ять Герою!

Віктор Зеленюк
Світлини надані автором

Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.