9 вересня 2025 року, виконуючи бойове завдання поблизу Мирнограда на Донеччині, Микола Гальчинський загинув унаслідок авіаційного удару — ворожого прильоту керованої авіабомби. До останнього подиху він залишався вірним присязі, побратимам і своїй державі. Він загинув як воїн — за волю та незалежність України.

Микола Володимирович народився й виріс у подільському селі Вербка на Вінниччині. Саме тут минули його дитинство і юність — серед праці, щирих людських стосунків і любові до рідної землі. Змалку був активним, допитливим і працьовитим. Любив риболовлю, охоче допомагав батькам по господарству, захоплювався технікою — усе, що можна було розібрати, полагодити чи вдосконалити, викликало в нього щирий інтерес. Він мав природний хист до роботи руками й добре серце: завжди стояв за справедливість і не проходив повз чужу біду.

Навчався у Вербській загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів. Згодом опанував фах столяра у ВХПТУ №5. Його по праву називали майстром із золотими руками — Микола міг створити все: від простої полички до вишуканих меблів. У 2024 році вступив до університету, однак завершити навчання не встиг — війна знову покликала його на передову. З юності він багато працював за спеціальністю, не боявся труднощів і завжди доводив розпочате до кінця.

У 2006 році Микола одружився. Уже наступного року в подружжя народилася донечка Марія — його гордість і безмежна любов. У 2018-му родина поповнилася сином Богданом. Рано втративши власного батька, Микола прагнув дати синові те, чого сам був позбавлений у дитинстві: щоденну турботу, підтримку й приклад справжнього чоловіка. Він навчав дітей любові до праці, поваги до старших, відповідальності за свої вчинки.

Для дружини й дітей Микола був надійною опорою. Працював багато, щоб рідні ні в чому не мали потреби, але навіть після важкого дня знаходив час для своїх «дівчаток» і сина. Їхнє кохання з дружиною було глибоким і взаємним — заснованим на підтримці, довірі та відданості. Він мріяв про спільні подорожі, родинні свята, про те, як у 2026 році вони відзначать 20-річчя подружнього життя. Для нього сім’я була не просто частиною життя — вона була його сенсом.

Микола любив співати. Його голос — щирий і спокійний — торкався серця. Він співав дітям колискові, дружині — улюблені пісні, а іноді просто для душі. Навіть на передовій знаходив хвилину, щоб заспівати побратимам, і тоді, хоч ненадовго, війна відступала.

У 2014 році, з початком Антитерористичної операції, Микола добровільно став на захист України. Він воював у найгарячіших точках, проявляючи відвагу, дисципліну та людяність. Побратими згадували його як надійного й рішучого воїна, який не боявся відповідальності та завжди підтримував інших. Повернувшись додому, не шукав визнання — просто допомагав військовим і тим, хто пережив війну. Саме той перший бойовий досвід загартував його характер і ще більше зміцнив любов до Батьківщини.

З початком повномасштабного вторгнення 25 лютого 2022 року Микола знову став до зброї. Служив у 14-й окремій бригаді оперативного призначення імені Івана Богуна Національної гвардії України. Завдяки силі духу й лідерським якостям пройшов шлях від солдата до сержанта. Побратими поважали його, довіряли йому та йшли за ним у бій.

22 вересня 2023 року поблизу Вербового на Запоріжжі Микола зазнав двох поранень унаслідок мінометного обстрілу. Навіть у госпіталі він підтримував інших — підбадьорював, допомагав морально, не дозволяв нікому втрачати віру. Згодом повернувся на фронт. Побратими знали його за позивним «Сайгон» — незламного, витривалого, того, хто тримався сам і підтримував інших. У книзі про ті події залишилися такі рядки:

«Вʼєтнаму, потужному сержанту з його роти, пощастило менше. Уламком йому розірвало рот і вибило багато зубів, також були поскубані руки та ноги. — Жуби випили, п*дари! Икиньте. Жуби, б’ять, випили, шука, — жалівся він при завантаженні в карету. Стомат іронічно з посмішкою на це все дивився».

9 вересня 2025 року його життя обірвалося на Донеччині. Загибель Миколи стала тяжким ударом для родини, друзів і бойових побратимів. Вони втратили не лише сержанта — вони втратили серце підрозділу, людину, яка вміла підтримати, навчити й пожартувати навіть у найтемніші хвилини.

Його тіло повернули до рідної Вербки. Село того дня завмерло: люди стояли обабіч дороги з квітами й прапорами, схиляючи голови перед своїм земляком. Він віддав життя за кожного з нас.

За мужність і віддану службу Микола був нагороджений медаллю «Незалежність України» ІІІ ступеня №2517, медаллю Національної гвардії України «За стійкість та незламність», медаллю «За оборону України» та відзнакою «Учасник АТО».

Вічна пам’ять Герою!