28 грудня 2024 року поблизу населеного пункту Шевченкове на Донеччині внаслідок вибухової травми загинув захисник України Анатолій Цицюрський, відомий побратимам під позивним «Плотник».

Пише Барська міська рада.

Анатолій народився 7 липня 1983 року в місті Бар Вінницької області. Його дитинство було непростим: у п’ятирічному віці він втратив рідного батька. Та згодом у його житті з’явився вітчим — людина, яка виховала Анатолія як рідного сина і показала, що справжня сім’я тримається на любові, турботі та підтримці. Разом із мамою, Валентиною Василівною, вони створили дім, у якому панували тепло, віра і повага. Тут росли Анатолій і його молодша сестра Тетяна.

Після закінчення Барської школи №3 Анатолій обрав фах столяра та навчався у Барському будівельному училищі. Його позивний «Плотник» був не випадковим — дерево було його стихією. У руках Анатолія звичайні дошки перетворювалися на речі з душею. Він відчував матеріал, працював уважно і з любов’ю, вкладаючи в кожну деталь частинку себе.

У мирному житті Анатолій працював у ТОВ «Барський райагробуд», а згодом — у КП «Барблагоустрій». Його знали як сумлінного, надійного майстра, який своєю працею робив місто кращим. Особливою пам’яттю для родини залишилися речі, створені ним для близьких — зокрема дерев’яна парковка для маленького племінника. Тепер у цих речах зберігається тепло його рук.

Анатолій любив природу, тишу лісу, збирання грибів. Він умів радіти простим речам і завжди залишався оптимістом. У будь-якій ситуації повторював: «Все добре» — ці слова стали його внутрішньою опорою.

Попри життєві труднощі й те, що подружнє життя не склалося, найбільшою цінністю для нього залишалися доньки — Крістіна та Вероніка. Він безмежно їх любив, пишався ними й завжди був поруч, підтримуючи навіть на відстані.

У серпні 2024 року Анатолій без вагань став на захист України. Служив солдатом, стрільцем 1-го стрілецького відділення 2-го стрілецького взводу 3-ї стрілецької роти військової частини А7379. Навіть з передової він не скаржився і беріг рідних від зайвих тривог.

24 грудня 2024 року, у Святий Вечір, Анатолій востаннє вийшов на зв’язок. Попередив, що йде на завдання. Ця розмова була особливою — ніби прощальною. А вже за чотири дні, 28 грудня, його життя обірвалося.

«Мій тато був справжнім. Працьовитим, світлим, найкращим… Він був нашою стіною. Ми безмежно ним пишаємося, але серце розривається від того, що він так і не встиг дізнатися про найголовніше: він мав стати дідусем. Тепер він оберігатиме свого онука вже як янгол з небес…»

Анатолій Цицюрський не говорив гучних слів про героїзм. Він просто зробив те, що вважав правильним. І саме так залишився в пам’яті.

Вічна пам’ять Герою!