30 серпня 2023 року під час виконання бойового завдання Вадим Казьмірук зник безвісти. Лише через два роки очікування, пошуків і виснажливої надії родина отримала офіційне підтвердження: воїн загинув, захищаючи Україну.
«Два роки ми жили надією…», — ці слова дружини полеглого захисника Аліни Казьмірук стали лейтмотивом їхнього життя після того серпневого дня.

Історію Вадима та шлях його родини через два роки невідомості журналісту Віктору Скрипнику для сайту RIA/20 хвилин розповіла саме вона.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, до військкомату родина Казьміруків пішла всією сім’єю — батько, мати й двоє синів, серед яких був і Вадим. Тоді до війська взяли лише батька та брата Артема. Мати залишилася волонтерити, а Вадим повернувся додому й на роботу. Формально він мав підстави не йти на службу: робота давала відтермінування, вдома на нього чекали двоє маленьких дітей. Але внутрішнього спокою не було.

«Я не можу бути вдома, коли тато з Артемом там», — сказав він.

1 липня 2022 року Вадим Казьмірук добровільно пішов служити. Його направили на навчання до Житомира. Він постійно надсилав фото, був упевненим і мотивованим, вірив, що їх добре підготують і що українська армія вижене окупантів з рідної землі. Навчання тривало майже два місяці. На початку вересня Вадим повідомив, що їх кудись відправляють, але подробиць не знав і пообіцяв вийти на зв’язок, щойно зможе.

6 вересня родина святкувала день народження сина Остапа. Саме того вечора Вадим подзвонив і сказав, що вирушає на свій перший бойовий виїзд і певний час зв’язку не буде.

«Ми тоді ще не розуміли, що означає слово “виїзд”», — згадує Аліна.

Зв’язку не було кілька днів. Аліна й мама Вадима постійно телефонували одна одній, запитуючи: «Дзвонив? Не дзвонив?». Аж поки не настав той день, який Аліна пам’ятає до дрібниць: сіра субота, волога погода, прогулянка з дітьми. Тоді на телефон прийшло SMS з незнайомого номера:
«Грузин — 200, хтось поранений. З Вадимом все добре».

«Я спочатку прочитала не “грузин”, а “груз 200”. Побачила слово “Вадим” — і мене просто паралізувало. Лише з четвертого чи п’ятого разу усвідомила, що там написано: “З Вадимом все добре”», — згадує жінка.

Того ж вечора Вадим зателефонував: «Я живий. Зараз не можу говорити, подзвоню завтра».

«Я почала плакати. Сльози котилися градом», — каже Аліна.

На той час Вадим служив у складі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Підрозділ брав участь у звільненні Харківщини, згодом його перекинули на межу Луганської та Донецької областей. Мати Вадима кілька разів приїжджала до нього з волонтерами — возили домашню їжу, вареники, голубці, заготовки для борщу.

У листопаді 2022 року родині дозволили приїхати до нього на день народження — 25 листопада. Побути разом змогли лише годину, але для них це було безцінно. Вадим особливо радів «шубі», яку йому привезли.

У грудні 2022 року під час обстрілу Вадима контузило, уламок обпік плече. Його госпіталізували, батьки навідували сина у Краматорську. Наприкінці року бригаду вивели на доукомплектування в Житомир. Новий рік і Різдво родина зустріла без нього.

У січні сталося те, що Аліна називає найкращим вечором за весь час розлуки. Вадим отримав можливість короткої відпустки, але до останнього тримав це в таємниці. Коли він раптово забіг у дім у військовій формі з букетом троянд, Аліна не стримала сліз. Для доньки він приніс величезного плюшевого ведмедя, для сина — іграшкову зброю.

«То був найкращий вечір за весь час розлуки».

У березні 2023 року Вадим у складі новоствореної 82-ї окремої десантно-штурмової бригади поїхав на навчання до Німеччини. Він служив командиром штурмового відділення.

«Він казав, що для нього головне — не зірки на пагонах, а люди», — згадує дружина.

Після повернення бригаду перекинули спочатку до Житомира, потім на Миколаївщину. Там тривало бойове злагодження, а згодом — Запорізький напрямок. У серпні Вадим попереджав: «Скоро тут буде зашквар».

Після першого регулярного бойового виходу він був пригніченим.

«Їх просто не бережуть. Чому людське життя — ніщо?» — говорив він.

Останній раз родина чула його голос 28 серпня 2023 року. Він попрощався з усіма й написав:
«Вирушаємо. Цілую. Люблю. Все буде добре».
Аліна відповіла: «Нехай тебе береже Господь. Ми тебе дуже любимо. Чекаємо дзвінка».

Дзвінка більше не було.

6 вересня 2023 року, у день народження сина Остапа, родині вручили повідомлення: Вадим Казьмірук вважається безвісти зниклим із 30 серпня. Попереду були два роки очікування, пошуків, звернень, поїздок, болю і віри. Аліна до останнього була переконана, що чоловік живий, що він у полоні, що станеться диво.

Вадим не раз казав:
«Знай, у полон я не здамся…».

26 березня 2025 року слідча повідомила, що серед тіл знайдено жетон Вадима. Потім — попередній збіг ДНК, а згодом остаточне підтвердження з Харкова і Кривого Рога. Частини його тіла перебували у двох різних містах.

«У нас є підтвердження, є результати ДНК, є зв’язок з частиною. Вадим загинув… Але дякувати, що він повернувся додому», — каже Аліна.

У Вадима залишилися дружина і двоє дітей — дев’ятирічний Остап і п’ятирічна Марійка.

«Мамо, а я зможу побачити тата востаннє?» — запитав син.
«Ми зможемо побачити тата лише на фотографії…», — відповіла вона.

Вадим Казьмірук загинув, захищаючи свою родину, свою державу і кожного з нас.

Вічна пам’ять Герою!