29 січня Геннадію Керничному з Барської громади могло б виповнитися 29 років. Та його життя обірвалося на війні — він загинув унаслідок влучання російського FPV-дрона в автомобіль.

Побратими дали Геннадію позивний «Вікінг». Він справді був схожий на воїна з легенд: міцний духом, безстрашний у бою, витривалий, наче висічений із каменю. Водночас — відкритий, щирий, із теплим серцем. Про таких кажуть: народжуються раз на мільйон.

Ще не досягнувши повноліття, Геннадій самостійно — без згоди батьків — пройшов відбір до групи розвідників 8-го полку спеціального призначення, який дислокувався у Хмельницькому. Коли повернувся додому, просто сказав: «Можете привітати, я вже солдат…». Батькам залишалося лише прийняти його вибір і пишатися сином.

На початку лютого 2015 року до лав ЗСУ був призваний і батько — Руслан Васильович. Він вважав, що піде на війну сам, а сини Денис і Геннадій залишаться вдома, допомагатимуть матері та триматимуть господарство. Та доля розпорядилася інакше: Геннадій наздогнав батька на фронті. Вони служили у різних підрозділах, неподалік один від одного, але так і не перетнулися. Лише напередодні 2016 року зустрілися вдома: Руслан Васильович після важкого поранення хребта проходив реабілітацію, а Геннадія відправили на короткий перепочинок. За кілька місяців батька демобілізували як інваліда, а син продовжив службу.

З початком повномасштабної війни Геннадій Керничний воював на найскладніших напрямках. У 2022 році він брав участь в обороні Макарова, Лютіжа, Козаровичів, у штурмі й зачистці Мощуна, Ірпеня, Бучі, Гостомеля. Далі — Харківщина: оборона, штурм і звільнення Прудянки, Супівки, Кочубеївки та інших населених пунктів. Донеччина: бої за Ямпіль, оборона і штурм Вуглегірської ТЕС, Новолуганське, Малу Миколаївку, Отрадівку, Кліщіївку, Іванград, Опитне. Бахмут — десять місяців пекла. Під час виконання завдань Геннадій особисто організовував і проводив розвідувальні операції, здійснював розвідку маршрутів і вихідних районів.

Із серпня 2024 року він виконував бойові завдання на Курщині. Там і загинув — унаслідок удару ворожого FPV-дрона.

23 вересня 2024 року Руслан і Людмила Керничні дізналися про загибель сина. З тієї миті в їхній дім увійшло невимовне горе, яке залишиться з ними назавжди. Та й до того життя було сповнене тривоги: десять років чекати дитину з війни — це жити між надією і страхом щодня, щогодини. Тепер батьки вже не виглядатимуть Геннадія край дороги, не зустрінуть, не обіймуть, не посадять за родинний стіл. Місце зустрічі перенеслося до його вічного спочинку.

« А ми збиралися хату Геннадію будувати поряд із своєю, уже й деякі матеріали привезли, – розповідає плачучи Руслан Васильович. – Він у нас був хлопцем від землі, вмів усе робити і не цурався ніякої роботи. В одинадцять років так захопився бджолами, що довелося писати розписку моєму двоюрідному братові Віктору Базаю, аби дозволив вчитися коло нього бджолярській справі, а всю відповідальність за можливі наслідки брали на себе. Це ж дитина була, не доросла людина… Ми бачили, як терпляче він зносив укуси бджіл і жодного разу навіть словом не обмовився покинути це заняття. Так він виховував у собі силу волі, був наполегливим, знав, до чого прагне, і впевнено йшов обраною дорогою…»

Важливим етапом у житті Геннадія стало навчання у Буковинському ліцеї-інтернаті з посиленою військово-фізичною підготовкою. Він сам знайшов цей заклад через інтернет і не злякався високих вимог. У Новодністровську, на Чернівеччині, він відчув себе у своїй стихії. Саме там став кандидатом у майстри спорту України з пауерліфтингу, гирьового спорту та рукопашного бою (самбо).

«Дуже важко говорити про Гену в минулому часі, але мій племінник був людиною зі сталевим характером, чесним і вихованим, – згадує Віктор Базай. – Коли він навчався у сьомому класі, я подарував йому дві бджолині сім’ї, а Руслан зробив вулики. Захоплення бджолами згодом стало його першою професією — пасічника, другою — водія. Обидві він здобув у Михайловецькому аграрному ліцеї після навчання в Новодністровську. Загалом він був мирною людиною, а воїном-вікінгом його зробила війна…»

Геннадій не планував бути військовим усе життя. Після тяжкого поранення у 2019 році та ампутації частини правої нижньої кінцівки він знайшов у собі сили вступити і заочно навчатися на агрономічному факультеті Подільського аграрного університету. У Слободі-Гулівській він готував собі «запасний аеродром»: узяв в оренду ставок, заклав сад, придбав 120 вуликів і мріяв навесні створити велику пасіку. Та війна знову покликала його — і воїн із протезом повернувся до строю.

«Покалічений війною наш син був інвалідом другої групи і мав повне право не йти на фронт, міг залишитися в тилу, – говорить Людмила Олександрівна. – Скільки я його просила залишитися вдома, знає тільки Бог. А він відповідав: “Хто, як не ми, стане захищати Україну! Я обіцяв хлопцям бути з ними до ротації і дослужу до того часу…”. Ротації переносили з місяця в місяць, ми рахували дні, не вимикали телевізор, слухали всі новини. Ніхто і ніщо не поверне нам сина… Обірвалася наша родова гілка. Гена не встиг створити сім’ю, порадувати нас онуками — все відкладав весілля до перемоги, до мирних днів. Жартував: прийду з війни і одразу одружуся».

Сержант-розвідник Геннадій Керничний служив старшим інструктором групи інструкторів Центру Сил спеціальних операцій. Він досконало володів усіма видами стрілецької зброї, особливо снайперською, мав великий практичний досвід з тактичної медицини. Десятки побратимів завдячують йому врятованими життями просто на полі бою.

У домі Керничних усе нагадує про сина: здається, ось-ось відчиняться двері і пролунає його голос. У кімнаті — стоси дипломів і грамот за спортивні досягнення, поряд — коробка із запасними деталями до протеза, а також бойові ордени й медалі.

Серед нагород Геннадія Керничного — ордени «За мужність» II та III ступенів, «За військову службу Україні», «За пролиту кров у боях за Україну», «За взірцевість» II–III ступенів, «Іду на ВИ» I ступеня, «За воїнську доблесть», «Воля і мужність», «За оборону рідної держави», відзнаки «Учасник АТО», «Учасник ООС», «За оборону Мар’янки», нагородна зброя Glock 17, орден Покрови Козацтва, відзнака «За заслуги перед Вінниччиною».

Він був учасником міжнародних спортивних змагань ветеранів-інвалідів Збройних сил України та армій дружніх країн. Ставав переможцем «Ігор Героїв» у Харкові (2020) та «Ігор Нескорених» у Львові (2023).

Указом Президента України від 2 січня 2025 року Геннадію Керничному посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».

«Мій син — мій Герой. Я дуже пишався, пишаюся і буду пишатися своїм сином. Він був для мене прикладом героїзму, мужності, чесності, вірності та звитяги», — говорить батько, Руслан Керничний.

Вічна пам’ять Герою!

Віктор Зеленюк
Світлини надані автором