16 грудня 2024 року Володимир Гонтар востаннє говорив із дружиною. Телефоном сказав, що вирушає на бойове завдання, і попросив лише одне: «Молись…». Після цієї розмови його голос вона більше не чула. Згодом надійшла звістка — воїн зник безвісти. Ще пізніше правда виявилася найстрашнішою: Володимир загинув. І лише 23 січня 2026 року Герой повернувся додому назавжди, щоб знайти спочинок на рідній землі.
Про це повідомляє Жмеринка city.
Володимир Васильович народився 10 серпня 1977 року в селі Станіславчик. Після школи опанував професію електрика у Жмеринському вищому професійному училищі. Працював на заводі «Експрес», їздив на заробітки за кордон, згодом трудився електриком та охоронцем у дитячому садочку №8 «Барвінок».
Його знали як людину надзвичайної працьовитості — надійного, відповідального, з «золотими руками». Володимир умів і любив працювати на землі: садив дерева, доглядав господарство і часто говорив, що після війни обов’язково закладе великий фруктовий сад.
У 2017 році в його житті з’явилася Олена — керівниця дитячого садочка. П’ять років їх єднало кохання, сповнене чекань, розлук і коротких зустрічей. У липні 2022 року, коли підрозділ Володимира вийшов з-під Бахмута, він приїхав у відпустку до Жмеринки й того ж дня зробив коханій пропозицію. Без гучних свят — щиро і по-справжньому. Подружжя одразу зареєструвало шлюб. Вони мріяли про Карпати і про мирне життя після Перемоги. Та війна вирішила інакше.
З 2022 року Володимир Гонтар служив командиром відділення розвідувального взводу військової частини А7336, а з 2023-го — начальником служби КЕС 170 окремого батальйону 120 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ.
У 2024 році за власним бажанням перевівся до роти матеріального забезпечення, став механіком відділення технічного обслуговування автомобільної техніки — там, де міг бути найбільш корисним для побратимів.
Після одного з бойових виходів улітку 2024 року Володимир отримав контузію, а згодом — отруєння невідомою речовиною. Навіть тоді він не поспішав на лікування, поступаючись місцем іншим. У січні 2024 року старший сержант переніс операцію, а вже в лютому знову повернувся на позиції.
У день свого останнього виходу він акуратно склав речі й залишив обручку — ніби серцем відчував, що може не повернутися. Після того дзвінка Олена отримала страшне повідомлення: «зник безвісти».
15 січня 2025 року з телефону Володимира надійшло повідомлення з боку ворога. Російською мовою було написано: «Простите нас! Мы этого не хотим, как и вы. Это война! Мы здесь пушечное мясо». Разом із текстом прийшли світлини загиблих. Серед них був і Володимир.
18 вересня 2025 року під час обміну тіл ДНК-експертиза остаточно підтвердила його загибель.
Дружина Олена здійснила мрію чоловіка — побачити Карпати. За підтримки благодійного фонду «Обов’язково повернусь» вона піднялася на одну з вершин із прапором і портретом Володимира з позивним «ТЕХАС».
Він назавжди залишився в її серці.
Вічна пам’ять Герою!
