1 жовтня 2024 року в обласній лікарні імені Мечникова зупинилося серце Захисника України — Мирослава Кочержука.
Батько і син Кочержуки добровільно стали на захист Батьківщини у перший день повномасштабної війни — 24 лютого 2022 року. Валерію Івановичу тоді було 54 роки, Мирославу — лише двадцять чотири. Вони служили у різних військових підрозділах. Востаннє батько й син бачилися у квітні 2024 року під час короткотермінових відпусток. За п’ять місяців після тієї зустрічі до мами, Валентини Василівни, надійшла страшна звістка: під час виконання службового завдання в зоні бойових дій у місті Покровськ Мирослав потрапив у ДТП та отримав важкі травми.
Мирослав народився бажаною третьою дитиною в люблячій сім’ї Валентини і Валерія Кочержуків. І коли він з’явився на світ Божий, з вибором імені не виникло проблеми – два старших брати називалися Владислав і Ярослав, тож менший – Мирослав. Його в родині всі дуже любили, він був найменшим і найкращим. Усі кликали його ніжно Мирик.
Нелегко доводилося ростити трьох підлітків у 90-ті, однак Валерій і Валентина старалися, щоб діти були забезпечені. Сини теж росли працьовитими. Старші виховували меншого.
«Ми вчили своїх хлопців бути добрими, чемними, поважати старших, допомагати, ділитися, співчувати. Такими вони й росли… Мирославчик вчився посередньо, але мав організаторські здібності. А головне — я бачила, що в нього дуже добре серце. Він допомагав бабусі, сусідці бабі Марії. Вона розповідала, як Мирик ішов зі школи, побачив, що вона носить воду, і сказав: “Давайте я допоможу”, — і наносив їй води. Часто питав: “Мамо, а в мене є речі, які вже малі? Давай віддамо…” Мені це було дуже до душі — росла добра дитина. Він надзвичайно пишався, коли його обрали старостою класу, ніби подорослішав, став уважнішим…»
Ще зі школи Мирослав захопився технікою, допомагав йому розібратися в тонкощах, звичайно, батько. Розбирав і складав мотоцикли «УРАЛ», «МТ». Руки постійно були в мазуті, щось там мудрив, клепав. І цей потяг до техніки в нього залишився назавжди. Коли приїздив у короткі відпустки, то за один день розбирав і складав автомобіль. Спішив, адже і до друзів хотів, і до дівчат, і до рідних. Там, на передовій, цього всього їм не вистачало. Для них це два світи – війна і мирне життя…
У школі та за її межами Мирослава оточувало багато друзів. Його справедливо називали душею компанії — відкритий, щирий, справедливий. Він умів порозумітися з кожним: і з молодшими, і зі старшими. Міг повернутися дорогою, щоб підвезти односельців, не зважаючи на власні справи. Дуже цінував дружбу з родинами братів, безмежно любив племінників, поважав і беріг батьків.
До початку повномасштабного вторгнення Мирослав відслужив строкову і набув військову професію зв’язківця. Під час служби в 2018 році підписав контракт. Був учасником АТО. Він мало розповідав рідним про ті роки служби в ЗСУ, але ніс її з гідністю, мав нагороди, грамоти, подяки, долучався до виховання молоді в закладах загальної середньої освіти громади.
Після звільнення зі служби розпочав трудову діяльність в Києві, працював слюсарем з ремонту автомобілів, а перед повномасштабним вторгненням – водієм на будівництві доріг в Хмельницькому.
Міг вибити «бронь», та не зробив цього, а разом з батьком став у ряди захисників України. З почуттям справедливого гніву обурювався, що деякі його знайомі сховалися від призову… А жорна війни все набирали маху…
«Син розповідав про випадок біля Водяного. На “нуль” мали йти воїни. Один попросив командира не відправляти його, бо щойно став батьком. Мирослав сказав, що в нього ще немає дітей, і запропонував піти замість нього… Та 40-річний побратим Павло не погодився. Боже, як я тоді плакала, як молилася, щоб усі повернулися живими. І досі молюся за Павла…»
Пізніше Мирослав брав участь у бойових діях на Миколаївському, Херсонському та Донецькому напрямках. На військовій службі був відповідальним, доброзичливим, товариським. Завдяки своєму бойовому досвіду та потенціалу проклав собі шлях від солдата до головного сержанта взводу… Він дуже гордився, що його батько теж воює і вибрав собі позивний «Син».
Він так мав ще багато зробити у цьому житті… Не встиг, бо клята війна забрала його навіки у 27. Це – вічний пекельний біль всієї родини Кочержуків. Без найменшого сина залишилися батьки, без брата – Владислав та Ярослав, без дядька – племінники, без коханого – дівчина Марина.
«Не знаю, як я вижила… Після похорону залишилася сама, бо чоловік продовжував служити. Валерія відпустили лише на десять днів. Я молилася тоді, молюся і зараз — за свого сина і за всіх дітей, які віддали найдорожче — своє життя за Україну. Мій син не сховався, не виїхав… Він був найкращий, моя доброта, мій синьоокий красень. Болить… дуже болить душа…»
Головний сержант взводу Мирослав Кочержук не встиг отримати нагороди, а можливо командування десь недопрацювало… Однак він – Герой, Герой для батьків, рідних, друзів, односельців. Якби тоді, 24 лютого 2022 року він та такі, як він не стали на захист України, не відомо, де б ми були сьогодні…
Кожному, хто знав Мирослава не вистачає цього усміхненого синьоокого красеня. В день його похорону вся могила була засипана живими квітами. Їх приносили стільки, скільки можна охопити руками, так само, як колись приносив він своїм близьким, а особливо матері.
У пам’ять про Мирослава рідними та друзями написано багато віршів, які розповідають про дуже добрячого, щирого, люблячого, вірного, справжнього, справедливого, мужнього сина, брата, племінника, товариша, сусіда, учня, коханого.
Війна, як завжди забирає кращих, бо вони йдуть попереду, не шкодуючи себе, свого життя.
Жодні слова не зможуть зменшити біль втрати для рідних… Це їх незагойна рана на все життя. Вони втратили спокій… Очі не висихають від пекучих сліз. Стежка протоптана до могили СИНА… і квіти, квіти… Він так їх любив…
«Це наш вічний пекельний біль», — каже про загиблого сина Валентина Кочержук із села Галайківці Мурованокуриловецької громади.
Похований воїн Мирослав Кочержук на кладовищі у своєму рідному селі Галайківці Могилів-Подільського району.
Вічна пам’ять Герою!
Віктор Зеленюк
Світлини надані автором
