Перший рік повномасштабної війни для родини Поліщуків став випробуванням, яке змінило їхнє життя назавжди. Двоє братів — Олександр та Андрій — не вагалися з рішенням стати на захист України. Олександр, маючи армійський досвід, був мобілізований уже в лютому 2022 року. Андрій до того не служив, але наполегливо добивався повістки сам і отримав її лише восени.

«Стільки разів хотів його до себе забрати. Не получалося — ні брата, ні кума. Я служив у розвідці, а тоді брали тільки тих, хто вже проходив військову службу», — згадує Олександр.

Після мобілізації брати постійно підтримували зв’язок. Андрій телефонував і виходив на відеозв’язок просто з позицій, показував спорядження, розповідав про побут і запитував поради. «Він часто питав, як і чим користуватися. Ми говорили по відео, я пояснював. А за кілька днів до загибелі я не додзвонився до нього», — каже брат.

Андрій Поліщук народився у березні — світлий і теплий місяць, таким же був і він сам. Із юності вирізнявся працелюбністю та талантом. У 18 років сам зібрав трактор і продав його, щоб купити першу автівку.

Закінчив училище у Вінниці, згодом — інститут, навчався на програміста. Та життя повернуло інакше — працював на заводі, а потім у Києві, куди його запросив старший брат.

Ремесло зварювальника Андрію передав батько. За спогадами рідних, він швидко досяг високого рівня майстерності. «Йому одразу дали четвертий розряд. Він варив і звичайною зваркою, і аргоном», — розповідає батько. Це вміння стало в пригоді й під час війни, коли Андрія ще не брали до війська. Він волонтерив: варив протитанкові їжаки, ремонтував автівки, допомагав військкомату з перевезенням необхідного.

У жовтні 2022 року Андрій нарешті отримав повістку. Навчання проходив у Кам’янці-Подільському, після чого вирушив на Донеччину. Служив у 79-й, а згодом у 81-й бригаді, обороняв Мар’їнку. Брат допомагав, чим міг: передавав бронежилет, спорядження, павербанки.

У грудні 2022 року Андрій пішов на бойове завдання, яке стало для нього останнім. Саме за цей бій він був удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.

За словами матері, завдання було надзвичайно складним. Дванадцять бійців мали зупинити просування ворожої техніки. Вони виконали наказ, але, відходячи, потрапили в оточення.

«Вони два дні трималися. По них били з усіх сторін. Його не могли забрати… Я відчула втрату ще до звістки», — зі сльозами згадує мати. У день загибелі сина з її шиї впав хрестик. А під час прощання вона побачила, що Андрій тримав хрест у руках до останнього.

Усі бійці тієї групи загинули. Андрій підірвався на розтяжці. Його останній спочинок поруч із другом і кумом Валерієм Колощуком, який загинув на війні за кілька днів потому.

Пам’ять про Андрія Поліщука живе у словах рідних, у спогадах побратимів і в серцях тих, хто знав його як світлу, щиру й віддану людину. Він зробив свій вибір свідомо і до кінця залишився вірним Україні.

Вічна пам’ять Герою!