21 жовтня поблизу села Катеринівка Лозівського району в бою поліг мужній воїн Роман Дуднік. Йому було лише 49 років.
Роман Дуднік народився 14 листопада 1975 року у Вінниці. Навчався в 10-й загальноосвітній середній школі. Згодом вступив до Вінницького технікуму залізничного транспорту (спеціальність — «Експлуатація та ремонт підйомно-транспортних, будівельних, шляхових машин і обладнання»), де здобув фах техніка-механіка. Все життя присвятив роботі на будівництві. Створив сім’ю. Разом із дружиною виховував двох синів, молодшому з яких зараз 14 років. Про Романа говорять, що він був сміливим, вмотивованим, справжнім воїном.
«Батько встиг потримати на руках і свого першого онука Маркуся, на виписку якого з пологового будинку йому вдалося приїхати додому. Мріяв, коли малюк підросте, піти з ним на риболовлю, на якій знався дуже добре… Не судилося… Наступного дня після повернення на фронт він загинув», — розповідає син Небесного Воїна Іван.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Роман був за кордоном. Не міг залишатися осторонь, тож повернувся в Україну, щоб зі зброєю в руках боронити свою землю від ворога. На посаді штаб-сержанта воював у складі 3-ї окремої важкої механізованої Залізної бригади, де отримав позивний «Старшина». Воював на найгарячіших ділянках фронту, зокрема на Харківському напрямку. Під час виконання військових завдань отримав кілька контузій та серйозну травму ноги, проте після реабілітації знову повернувся у стрій.
За проявлену відвагу та вагомий особистий внесок у справу захисту України був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, медалями «За оборону України» та «Захиснику України», а також численними бригадними відзнаками. 21 жовтня 2025 року життя Захисника обірвалося у бою.
Побратими боляче відчули втрату Романа, тож написали старшому сину полеглого оборонця:
«Іване, твій татко — це найкраще, кого мала і втратила наша країна… Це моя особиста втрата, яку я пронесу через усе життя та ніколи не забуду і не пробачу…»
«Пишаюсь, що мав за честь служити з твоїм батьком…»
«Іване, в тебе найкращий батько — найпозитивніша, найдобріша людина, яку я тільки знав. Світла йому пам’ять…»
Рідні, близькі та друзі завжди пам’ятатимуть Романа веселим і позитивним чоловіком, готовим у скрутну хвилину прийти на допомогу, підтримати. Він цінував життя, умів тримати слово, був чуйним і відповідальним.
Вічна пам’ять Герою!
