4 березня 2023 року. Полудень. Вісім російських танків проти шістьох українських воїнів.
Бій був нерівний. Вижили лише троє.
Серед тих, хто не повернувся, — Вадим Пустовіт, захисник, син, чоловік і батько, який до останнього подиху стояв за Україну.

«Приблизно одразу після нашого дзвінка почався танковий обстріл…
Вісім танків виїхало на позицію й з відстані кількох метрів просто розстріляли наших хлопців», — пригадує дружина воїна Вікторія Пустовіт.

Вадим виріс у небагатій сім’ї, а в 14 років втратив батька.

Рано подорослішав — навчався у Комаргородському училищі, працював, аби допомогти родині.
Після навчання був призваний до армії. Служив у Києві, у лавах Національної гвардії України.
Саме тоді він зустрів свою майбутню дружину Вікторію.

«Коли ми тільки почали спілкуватися, він мені сказав: “Я мушу на тобі одружитися, бо ти така вредна, що тебе ніхто не візьме, крім мене”», — з усмішкою згадує Вікторія.

Після служби закохані побралися й оселилися у Вінниці.
Жили скромно, але щасливо: Вікторія працювала вчителькою, Вадим — на заводі «Маяк».
Їхнє життя наповнилося змістом, коли народився син Єгор — татові найдорожчий скарб.

«Для нього ми — це було щось неймовірне, а Єгор — його найсильніша любов.
Він казав: “Я тебе люблю дуже сильно, але Єгора я люблю ще сильніше”», — каже Вікторія.

24 лютого 2022 року війна увірвалася в їхнє життя.
Вадим не вагаючись вирішив стати до лав захисників.
Остання ніч перед його від’їздом назавжди закарбувалася у пам’яті дружини.

«Я просила: ну не їдь, побудь ще. А він сказав:
“Я їду, щоб вони не прийшли сюди і я не бачив, як у мене на очах знущаються з вас”».

Вадим пройшов спеціальні навчання в Подольську, зокрема американські тренування.
Влітку 2022 року він уже воював на Херсонському напрямку.
Попри важкі умови, завжди знаходив можливість подзвонити дружині й синові.

«Він дзвонив щодня. Завжди питав: “Як ви там?”.
А потім казав: “У мене все добре”. Навіть коли було зовсім не так…» — ділиться Вікторія.

Після важкого бою Вадим замість перепочинку знову вирушив на передову — мріяв швидше отримати відпустку, аби обійняти рідних. Хотів зробити однакові зачіски з сином.

Але 4 березня 2023 року він загинув у нерівному бою.
Через окупацію довго не вдавалося забрати тіло, і понад рік Вадим вважався зниклим безвісти.

«ДНК дуже довго не співпадало. І я весь цей час вірила, що він живий…
Але 10 травня мені подзвонили й сказали, що результат підтвердився», — каже дружина.

Вадима поховали у селі Галайківці, Мурованокуриловецької громади.
Його син Єгор продовжує татові традиції — любить футбол, мріє бути сильним і справедливим, як батько.

«Я все одно вірю і чекаю, що він знайдеться живим.
Бо у сні він мені казав: “Я пропав безвісти, але повернувся, коли Єгор уже дорослий…”» — з надією говорить Вікторія.

Вічна і світла пам’ять Герою!