2 жовтня 2024 року в лікарні, від важкого поранення зупинилося серце оборонця Костянтина Стрельникова. Сьогодні перша річниця з дня його загибелі.

Дружина воїна Костянтина Стрельникова, Мілена, часто приносить до його могили квіти, пепсі та улюблені цукерки. Вона усміхається, витираючи сльози рукою, бо спогади про чоловіка сповнені лише світла. На його могилі — синя автівка. Саме на такій Костянтин працював і волонтерив у Калинівці. Автомобілями захоплювався ще змалку. Часто жартував: «Якщо це не Mercedes, то це не машина». Саме на такій синій машині він возив допомогу побратимам. Згодом ця автівка стала символом пам’яті — у день похорону друзі принесли її на могилу.

Костянтин народився у селищі Каланчак, поблизу Криму. Згодом батьки переїхали до Калинівки на Вінниччині, де хлопець навчався до четвертого класу. Після розлучення батьків разом із сестрою та батьком повернувся у Каланчак. Ще тоді він захопився машинами. У той час серед дітей була мода збирати модельки авто. Грошей на іграшки не вистачало, тож маленький Костя власноруч майстрував машинки з сірникових коробок. І навіть подорослішавши, продовжував колекціонувати моделі автомобілів.

Після дев’ятого класу здобув професію механіка у місцевому училищі, працював на СТО. У 24 роки зустрів Мілену. Їхнє кохання виросло з дружби та глибокого взаєморозуміння.

«Ми завжди думали в унісон, — згадує Мілена. — Коли я починала фразу, він її закінчував. Одні думки на двох».

Пара швидко почала жити разом. Часто переїздила з квартири на квартиру, збирала кошти на весілля. Та всі плани перекреслила війна. 24 лютого 2022 року їхнє життя змінилося назавжди. Колона російської техніки рухалася через їхнє селище.

«Спершу ми не розуміли, хто це, — каже дружина воїна. — А коли побачили на танках «Z», стало зрозуміло: окупація».

Пів року Костянтин і Мілена жили в окупованому Каланчаку. Волонтерили, ризикуючи щодня: розвозили продукти та ліки, були за крок від смерті на блокпостах. Одного разу врятувалися дивом — саме тоді, коли телефон Кості заграв пісню «Доброго вечора, ми з України».

Коли загроза стала надто великою, бо ж всі знали чим саме займаються Стерельникови і яка у них позицію, подружжя наважилося на виїзд з окупації, використавши зібрані на весілля кошти. Вони виїхали серед перших ста автівок, які вціліли. Наступні п’ятдесят машин росіяни розстріляли. У Калинівці пара нарешті побралася — був і розпис, і вінчання. Вони почали життя з початку: робота, волонтерство, обручки з символом «дерева життя».

Костянтин працював водієм і паралельно допомагав армії. Разом із дружиною заощаджував кошти, щоб більше донатити.

«Я бачила, коли він «м’явся», — каже Мілена. — Це означало, що він уже щось вигадав для хлопців, яким потрібна допомога».

Згодом Костянтина мобілізували. У червні 2024 року він пройшов навчання на Кіровоградщині й став розвідником у складі 131-го окремого батальйону охорони. Він вірив, що кожного колись запитають: що ти робив під час війни? І не хотів бути серед тих, хто опускає очі.

На «нулі» він пробув лише 21 день. 26 вересня отримав тяжке поранення. Дружина шукала його по лікарнях, вірячи, що Костя живий. Таки знайшла. Але серце Героя не витримало. 2 жовтня 2024 року життя Костянтина Стрельникова обірвалося.

Мілена носить на руці тату із ключем Вікінга — символом переможця. Таке саме було й у Кості. Дві половинки ключа складалися в один — для них це означало, що разом вони можуть відкрити будь-які двері.

У першу річницю смерті Костянтина його дружина встановила банер із його світлиною у Калинівці — там, де щодня збирається молодь.

«Молодь повинна знати історії загиблих героїв. Це пам’ять, яку маємо берегти», — переконана Мілена

Вічна і світла пам’ять Костянтину Стрельникову — мужньому захиснику України, вірному чоловікові та людині, серце якої билося в унісон із рідною землею.