15 лютого 2025 року поблизу села Лебедівка загинув Олександр Савіков. Тепер йому навіки 40 років.

Олександр народився 21 червня 1984 року у Вінниці. Закінчив школу №18, згодом переїхав до столиці, де опанував одну з найнебезпечніших професій – промислового альпініста. Досягти майстерності в цій сфері йому допомогли вроджена безстрашність, любов до екстриму та жага випробовувати себе на міцність, – розповідає мати полеглого воїна Лариса Іванівна.

Поза роботою був турботливим чоловіком і добрим батьком для трьох дітей, дбав також і про доньку своєї дружини.

«Сашко був відвертим в усьому: говорив прямо, що думає, не кривив душею й не тримав камінь за пазухою. Таких же людей обирав собі за друзів, з якими був нерозлучним, – згадує сестра Героя Лілія. – Хоч у школі й не надто захоплювався наукою, у дорослому житті проявив себе як багатогранна особистість. Гарно малював, багато читав, цікавився історією. А ще любив подорожувати. Та куди б не їхав, у його серці завжди була Україна. Казав: з нею не може зрівнятися жодна країна у світі…»

Олександр прагнув потрапити на передову з перших днів повномасштабного російського вторгнення. Проте тоді мав на утриманні трьох неповнолітніх дітей. До війська став торік: служив стрільцем 1-ї окремої танкової Сіверської бригади, воював на Курському напрямку.

Після останнього бою його вважали зниклим безвісти. Родина не мала надій на повернення, адже про смерть Олександра повідомив побратим, якому вдалося вижити.

«Сашко не був із тих, хто серед ночі тікав би від небезпеки, – він вважав своїм обов’язком, як і ми всі, будь-що захистити країну, виконати завдання. Сідав у панцерник, брав зброю, гранати… Цього разу не поталанило… Але знайте: ваш син не був із лякливих. Він не осоромився перед країною. Гордіться ним…» – йшлося у голосовому повідомленні, яке отримала мати воїна.

Вічна пам’ять Герою!