27 липня 2024 року поблизу населеного пункту Новосадове Краматорського району Донецької області героїчно загинув Андрій Залужняк.
Про його життя написала Барська міська рада.

Андрій народився 26 листопада 1989 року в селі Жабинці Новоушицького району Хмельницької області. Разом зі старшим братом Анатолієм виріс у дружній родині. Батьки, Анатолій та Любов, працювали в місцевому радгоспі. У 9 років йому довелося пережити болючу втрату — через хворобу померла мама. З того часу його вихованням займалися батько, бабуся та рідна тітка Валентина.

З дитинства Андрій був добрим, щирим і наполегливим, мав багато друзів. Навчався у Заміхівській школі, любив спорт, особливо футбол.
Після 9 класу вступив до Барського фахового коледжу транспорту та будівництва, де навчався два роки. Згодом здобув професії муляра, монтажника сталевих і залізобетонних конструкцій та електрозварника у Барському професійному будівельному ліцеї.

У листопаді 2008 року Андрія призвали на строкову військову службу до 11-ї зенітно-ракетної Шепетівської бригади (в/ч А3730) Повітряних сил Збройних сил України. Після року служби його звільнили в запас.

У липні 2012 року Андрій познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тетяною. Згодом пара побралася. У 2017 році в подружжя народився син Данило — найбільша радість у житті Андрія. Та того ж року через хворобу помер його батько, а трохи згодом — і бабуся.

Андрій багато працював на будівництві, щоб забезпечити родину, але завжди знаходив час для сина й дружини. Брав участь у реконструкції стадіону НСК «Олімпійський», будівництві інфраструктури та метро у Києві, займаючись монолітними роботами. Також мав досвід роботи в охороні та торгівлі.

Він був веселим, товариським і щирим, любив проводити час із сім’єю за улюбленими традиціями — спільним приготуванням страв. Умів смачно готувати, любив ходити до лісу по гриби, грати у футбол і відвідувати футбольні матчі.

24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення, Андрій працював у Києві. Того ж дня він повернувся додому, а вже 25 лютого зранку, не вагаючись, пішов до військкомату, щоб стати на захист України.
2 березня його зарахували до лав 170-го батальйону 120-ї бригади територіальної оборони. Спочатку служив на Вінниччині, потім у Київській області, ближче до кордону з Білоруссю. Андрій був вмотивованим, сміливим, ініціативним, завжди готовим до навчання. Самостійно шукав усе необхідне для підрозділу, підтримував побратимів і допомагав у складних ситуаціях.

Коли набирали групу для розвідки, він одразу погодився. Пройшовши двомісячне навчання, у квітні 2023 року вирушив на передову — у Бахмут. Там зазнав поранення ноги та контузії, але врятував кількох побратимів. Після лікування знову повернувся до війська.

У травні 2024 року його батальйон направили на Лиманський напрямок. Оборона позицій була надзвичайно складною через інтенсивні обстріли, відкриту місцевість і неможливість дістатися туди автомобілями. Попри небезпеку, Андрій завжди повертався живим, хоча не раз отримував контузії.

Після чергового бою він приїздив на коротке лікування додому. Тоді востаннє бачився з рідними. Коли повертався на фронт, передчував, що може не повернутися, але інакше вчинити не міг.

22 липня 2024 року Андрій вирушив на одну з найскладніших позицій разом із побратимом і військовослужбовцями з дружніх підрозділів. 26 липня почався штурм: його побратим Віктор загинув, а сам Андрій отримав важке поранення ноги. До ранку 27 липня він чекав на евакуацію, але ворог не дозволив забрати його.
Позицію було втрачено, і зв’язок із Андрієм обірвався. До 8 серпня він вважався зниклим безвісти. Рідні сподівалися, що він живий і потрапив у полон, проте ці надії не справдилися. Лише після відбиття території вдалося забрати тіла загиблих захисників.

Разом із ним загинули й військові, які вирушили для евакуації поранених і тіл — щонайменше четверо віддали життя, інші були поранені.
Андрій героїчно загинув 27 липня 2024 року поблизу Новосадового Краматорського району Донецької області.

Його нагородили медаллю «Ветеран війни» та грамотою за зразкову службу.

«Чоловік був моїм найкращим другом, надійним партнером і люблячим батьком. Ми з сином завжди знали, яке важливе місце займаємо в його серці. Він любив робити сюрпризи, завжди був щирим і усміхненим, незважаючи на труднощі. Мріяв здобути вищу освіту інженера-будівельника, розвиватися в цій сфері, дбати про майбутнє нашого сина, про те, як після перемоги відбудовуватиме країну. Його найбільший страх — більше ніколи не побачити нас — на жаль, здійснився. Він завжди знаходив потрібні слова, щоб підтримати й заспокоїти мене та сина, казав, що все буде добре — і так було до його загибелі. Біль від його втрати ніколи не стане меншим, бо таких людей одиниці. Але такі люди, як він, назавжди залишаються в пам’яті. Він жив для нас, для родини, для України. Таким ми його пам’ятатимемо» — згадує свого полеглого коханого дружина Тетяна.

Вічна пам’ять Герою!