Любив життя…Й своє віддав, щоб ми ЖИЛИ.
Жили у вільній Україні, чесно й ГІДНО.
Вітя завжди знав, що має захищати свою рідну Україну. Його життя обірвалося на злеті…
Світлана Василівна та Вадим Вадимович Свідзінські віддали найдорожче заради мирного життя – сина.
«Мені все згадується дитинство… Ніколи не думала, що Вітя буде воїном. Завжди такий ніжний, романтичний, дарував квіти. Де він тільки їх не знаходив! Принесе букетик, простягає маленькі ручки й каже: “Мамо, це тобі!”» — з теплою посмішкою згадує мама Героя.
Дуже дбайливо й трепетно ставився до всього живого, навіть як комашку десь побачить, то відразу перенесе в безпечне місце.
«Гарно малював, любив фотографувати. Світлини були неймовірними! Як він їх робив — не знаю».
Віктор народився 29 вересня 1994 року. Тоді ще ніхто не підозрював, що ця дата стане для нього не лише днем народження, а й символом невидимого захисту- Ангела Охоронця, який оберігав його під час численних запеклих боїв…
Після закінчення Піщанського ліцею №2 у 2011 році Вітя задумався про майбутнє. Любив історію, цікавився військовою справою, але спершу пішов іншим шляхом — вступив до Одеської державної академії будівництва й архітектури. Диплом бакалавра захистив на «відмінно», продовжив навчання в магістратурі.
Але в Бога були свої плани…
Справжні Герої мають гідне коріння
Коли у 2014 році батько був мобілізований і стримував ворога на Сході в складі ДПСУ, Вітя вже не міг сидіти склавши руки. Не закінчивши магістратури, у 2017 році розпочав свій військовий шлях.
«Він був такий впертий… Ми з батьком намагалися відмовити його, але… Вітю неможливо було втримати. Казав, що по-іншому не може, що його місце серед тих, хто захищає Україну», — Світлана Василівна витирає сльози.
Став солдатом прикордонної служби, а згодом — бійцем АТО.
Війна забирає багато, але іноді дарує щось особливе. Кохання.
«Влітку 2017 року, Вітя познайомився з Євгенією… Вона була парамедиком. Сина привабили патріотичність, щирість та сміливість дівчини, — мати усміхається, згадуючи. — А вже наступного року вони одружилися».
Настає період палкого кохання в поєднанні зі службою. Євгенія не бажала розлучатися з чоловіком, а оскільки добре зналася на військовій справі, вирушила разом із ним на Схід в АТО.
Радісна звістка… Маленький сонячний промінчик їхнього кохання – Поліна.
Після народження доньки Віктор переводиться до Могилів-Подільського прикордонного загону і продовжує службу в рідному Піщанському районі. Але спокій був недовгим.
Війна змінює долі, але не змогла змінити його шляхетної суті.
Завжди передчував загрозу, готувався, навчався, здобував військовий досвід. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Віктор Свідзінський, старший сержант 59-ї бригади, відразу став на захист України. Його бойовий шлях пройшов через Херсонщину, Миколаївщину, Запорізьку область, Авдіївку. Постійні запеклі бої та віра…
“Розповідав небагато: ‘Все добре, мамо, працюю. Після бою не хвилюйся – живий, побратимів врятував”, – згадує мати.
Вітя свідомо обрав шлях Воїна, і цей вибір визначив усе його життя. Він боровся за свою землю, за своїх людей, за побратимів, які стали для нього більше ніж друзями – другою родиною. Разом вони ділили фронтові будні, біль втрат і мить радості від перемог. Він захищав і рятував, ризикував і вірив, що разом вони здолають будь-які випробування. Але…
«Віктор швидко пройшов навчання в Німеччині, вже в складі 47-ї штурмової бригади «Магура», а потім знову повернувся на передову. Передавав свій бойовий досвід підлеглим і навчав їх власним прикладом. Бійці мінометної батареї, де Вітя служив головним сержантом, люблять і пам’ятають його як безмежно сміливого, чесного і надійного друга і командира, на рахунку якого не лише велика кількість бойових виходів, а й врятовані життя побратимів. Завжди був поруч зі своїми бійцями, ніколи не залишав їх у небезпеці.
Дуже дорожив людьми і завжди опікувався новобранцями в бойових виходах. В пекельних боях Запорізького контрнаступу його рота мала найменшу кількість втрат по бригаді», – розповідає далі Світлана Василівна.
Позивний «Горліс»: шлях Героя до визнання та безсмертної слави
“Позивний — “Горліс”, і вибрав Вітя його не випадково. Любив природу, гори, ліси… А ще захоплювався історією, багато читав, тож обрав собі позивний, орієнтуючись на автора улюбленого роману «Холодний Яр» — Юрія Горліса-Горського”.
Визнанням його сержантської доблесті стало призначення Віктора головним сержантом батальйону, а після взяття Роботиного – нагородження медаллю «Кращий сержант військової частини». У вересні Віктор отримав перше поранення голови, не встиг як слід відновитися, знову повернувся на фронт. На вмовляння ще трішки підлікуватися, відпочити відповідав з сумною усмішкою:
— Ти не розумієш, мамо… Там так не вистачає людей. Я потрібен хлопцям.
А пригортаючи на прощання, сказав:
Ми ще обов’язково побачимося, не хвилюйся, все буде добре…
9 листопада біля с. Бердичі на Авдіївському напрямку він прийняв свій відважний важкий бій. Останній бій Героя…
— Син десять днів пролежав у комі… Десять днів молитви, віри та надії, яка померла…
19 листопада 2023 року – день, коли перестало битися серце татка-Героя Свідзінського Віктора Вадимовича відважного, вірного, справжнього сина рідної землі.
«29 років життя… Він захищав усе, що так любив: гори й ліси, квітучу землю рідну. Любив життя… Й своє віддав, щоб ми ЖИЛИ. Жили у вільній Україні, чесно й ГІДНО».
Головний сержант Віктор Свідзінський за вірність Україні, самовіддану службу, відвагу та героїзм нагороджений численними відзнаками Президента України: орденом «За мужність» ІІІ ступеня, відзнакою «За заслуги», медаллю «Кращий сержант», відзнакою «За участь в антитерористичній операції», медалями «Ветеран війни» та «За військову службу». А ще – безліччю грамот та подяк…
Меморіальна дошка в рідній школі назавжди збереже пам’ять про Віктора, щоб його героїчний подвиг жив у серцях майбутніх поколінь… Його світлий погляд і далі зігріватиме нас з небес, а його любов вічно житиме в серці маленької донечки Полінки та всіх, хто його знав і беріг у своїй душі.
Йду з онучкою за ручку, а вона дивиться в небо і тихенько гукає:
— Татусю, обізвися!
— Тато у твоєму серденьку, Полінко, назавжди… — тихо шепочу їй, тато поряд…
Герой Віктор Свідзінський живе в кожному з нас. В кожному вільному подиху вітру. В кожному світанку, що сходить над рідною Україною. Він дивиться на нас із небес і хоче, щоб ми не плакали і НЕ ЗДАВАЛИСЬ, а жили гідно – так, як він того хотів.
Герої не вмирають…
