Йому було лише 24. Він мав би тримати за руку маленького сина, будувати плани, жити. Але Владислав Бабак вирішив боронити Україну та тримати в руках зброю. Його сповнене гідності та мужності життя назавжди вписане в історію Гайсинської громади.

Владислав народився 25 листопада 1999 року. Зростав у родині, де патріотизм не був гучним словом — це була звичайна, щоденна цінність. Його бабуся, Зінаїда Кучевська, у 2022 році вже втратила на війні доньку, а тепер — онука. Її біль став болем усієї громади.

З настанням повноліття Владислав вирішив не чекати, а діяти — пішов на військову службу за контрактом. Шість років він служив у лавах Збройних Сил України, обіймаючи відповідальну посаду головного сержанта у військовій частині 2896. Його рідна 59-та окрема мотопіхотна бригада бачила немало боїв, і Владислав завжди був серед тих, хто йшов уперед.

Він був учасником бойових дій ще до повномасштабного вторгнення, неодноразово виконував завдання в зоні ООС на сході України. Це була не просто служба — це була місія. Побратими згадують його як лідера, на якого завжди можна було покластися, — спокійного, зібраного, з неймовірною витримкою.

12 лютого 2024 року, під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Первомайське на Донеччині, Владислав отримав поранення, які виявилися несумісними з життям. У нього залишилися мати, батько, два брати та трирічний син Данилко, який ще не розуміє, що його тато — Герой.

Його поховали з військовими почестями в рідній Новоселівці. Люди не стримували сліз — з прощанням, яке болить, але й наповнює гордістю.

Владислав Бабак жив по-чоловічому сильно, захищаючи кожного з нас. І навіть у найчорніший лютий, у День закоханих, його серце було з Україною — до останнього удару.

Вічна пам’ять. Вічна вдячність!