Він мав мрію про мирне життя, багато планів на майбутнє й улюблену роботу в училищі. Але коли на його землю прийшла війна — Олександр Молоков із села Чуків Немирівської громади змінив спортивну форму на військовий однострій. У перші дні повномасштабного вторгнення добровільно став до лав Збройних Сил України — бо не міг інакше. Бо був таким — відповідальним, щирим, справжнім. Саме тому побратими дали йому позивний «Фізрук».

У мирному житті Олександр викладав фізичну культуру в ПТУ №14 смт Вороновиця. Молодий, енергійний, відкритий — він легко знаходив спільну мову з учнями, був для них не просто вчителем, а другом. Виховував їх на власному прикладі, надихав, підтримував. А з початком війни — став одним із тих, хто вже не словами, а вчинками вчив, що таке сила духу, мужність і справжнє братерство.

Олександр Молоков служив командиром міномета у складі 28 окремої механізованої бригади. Під його керівництвом мінометний розрахунок неодноразово стримував ворога, прикривав наступи українських піхотинців, відбивав атаки. У квітні 2023 року його підрозділ виконував бойові завдання поблизу Часового Яру на Донеччині. Професійність і рішучість Олександра дозволяли знищувати техніку й живу силу ворога, попри постійні спроби ворожої артилерії знищити позиції українських захисників.

У жовтні 2023 року, біля населеного пункту Дружба, Олександр зі своїм підрозділом знову стримував наступ російських окупантів. Вів прицільний вогонь, прикриваючи відхід побратимів на запасні позиції. Його розрахунок не залишив вогневу точку навіть після ворожого удару з дронів і мінометів. Завдяки їхній відвазі десятки українських воїнів змогли врятуватись. Але один із ворожих снарядів обірвав життя командира. Олександру було всього 26 років.

За час служби він отримав п’ять нагород. Про нього з теплотою згадують і побратими, і командири. Людина, яка завжди підставляла плече, не проходила повз чужий біль, мав безліч друзів — і на війні, і вдома. Його смерть стала величезною втратою не тільки для родини, а й для всієї громади, для всієї України.

Його мама не пережила загибелі єдиного сина. Тепер батько залишився сам. Пам’ять про Олександра Молокова живе в серцях тих, кого він захищав, кого навчав, з ким ділив побут і мріяв про мир. Він не встиг здійснити свої плани — але його подвиг наблизив нашу спільну Перемогу.

Вічна слава й шана Захиснику!