Його життя могло б бути зовсім іншим — спокійним, розміреним, пов’язаним із землею та працею в полі. Та доля повела інакше. І коли країна опинилася у вогні, Олег Кириченко не став шукати виправдань. Він зробив те, що підказувало серце — став на захист України.

Олег Юрійович народився 24 липня 1980 року в селі Зайцеве Бахмутського району на Донеччині. Навчався у Зайцівській школі, а після її закінчення одразу розпочав трудову діяльність. Його життя було тісно пов’язане з сільським господарством — працьовитий, спокійний, відповідальний. Саме таких людей називають “тихими героями буднів”.

Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році Олег разом із сестрою Наталією та її родиною переїхав до Вінницької області. Він ніколи не думав про себе — завжди про інших. І коли настав його час, він не вагаючись став до лав Збройних Сил України.

28 червня 2024 року Олега мобілізували. Він служив стрільцем — помічником гранатометника в аеромобільному батальйоні. Незважаючи на короткий термін служби, він швидко зарекомендував себе як людина, якій можна довіряти. Побратими знали: Олег — надійна опора, спокійний у стресі, рішучий у небезпеці.

Його історія — це історія людини, яка ніколи не прагнула героїзму, але жила по совісті. Людини, яка зуміла лишитися вірною собі навіть тоді, коли світ довкола змінювався назавжди.

4 серпня 2024 року, під час артилерійського обстрілу в районі Максимільянівки на Донеччині, Олег Кириченко загинув, виконуючи свій військовий обов’язок. Та пам’ятаємо ми не дату — а шлях. Людину. Вчинок. Вибір.

Тульчинщина, яка стала для нього другим домом, пам’ятатиме його як мужнього чоловіка, гідного сина України. А його рідні — як людину з великим серцем і міцною душею.

Вічна пам’ять Герою!