Він був надією для рідних та опорою для своєї Батьківщини. Він захоплювався величчю українських гір та був мотивацією для всіх оточуючих. Григорій Воронін з Гайсинського району був людиною з великої літери. Він став до лав війська, аби захистити різну землю від російських окупантів та до останнього подиху віддано продовжував свою справу.
Любов до України Григорію прививали з самого дитинства. Він зростав у патріотичній сім’ї. Любов та шану до традицій і спадщини багатостраждальної Батьківщини хлопчику привив вітчим, якого він називав батьком. Вже незадовго до повномасштабної війни сам Григорій говорив про те, що Україна здобула незалежність без крові у 90-х. Саме тому люди сприйняли це як щось очевидне та не цінували так, як варто було б.
«З дитячих років Григорій був опорою та надією для своїх рідних. Грішка успішно поєднував заняття в школі з допомогою по господарстві. Як учень — він належав до кращих учнів школи. Здібний і дисциплінований, привітний, вихований, чуйний, старанний. Найулюбленіший предмет — математика. Прекрасний спортсмен, активний учасник художньої самодіяльності, позакласної та позашкільної роботи. Добросовісний при виконанні доручень», — так згадує про Григорія його вчителька перших класів Майя Михайлівна.
Однокласники також з теплотою та повагою відгукуються про Григорія. Кажуть, він був справжнім патріотом своєї країни.
«Він любив Україну і все українське і його мужність і сміливість піти на війну — ще один тому доказ. Памʼятаю, як Гріша завжди був готовий допомогти: неважливо кому і в чому: підказати щось з предметів, на яких добре знався, або у інших випадках, де потрібна була його допомога чи порада! Я точно знала (впевнена, що і мої однокласники) — на Грішу можна розраховувати — такою чуйною людиною він був», — розповіла однокласниця Героя Лєна Лейбман.
Після початку «Помаранчевої революції» батьки Григорія самовіддано волонтерили і відправляли на майдан продукти для протестуючих. Цим вони закладали фундамент патріотичних поглядів вже учню старших класів на той час. Тож коли розпочалась «Революція Гідності» Григорій не міг залишитись осторонь. Він з перших днів приймав активну участь, волонтерив, чергував вночі на Майдані, а вдень їхав на роботу.
У 2007 році Григорій склав успішно вступні іспити на фізичний і радіофізичний факультети Київського національного університету імені Тараса Шевченка, прагнучи бути практикуючим інженером, тому вибір зупинився на останньому. Зі звичайної сільської школи першокурснику не легко давалось опанувати надскладний матеріал вишу, але впертість і сумлінність дали свої результати. Після переїзду у столицю Григорій не піддався впливу оточення та продовжував спілкуватись лише, і виключно, щирою українською мовою.
На перших курсах навчання хлопець закохався у гори, познайомившись з заступником декана Олексієм Нечипоруком. Саме з ним пішов у похід в український Крим. Григорій завжди говорив, що краще гір можуть бути тільки гори. У тій величі природи Григорій ставав самим собою.
«Ми зійшлися на гірських походах, спочатку в Криму. Одного разу він взяв свого молодшого брата Олега, а потім і дружину Люду. Якось одразу, Гриша став членом «команди» — вписався, як кажуть, на всі 100 ! В усьому « прокладання маршруту, читання маршруту по картах ( що, до речі, не всі вміють робити — навіть географи), підготовка табору, збирання та завжди був поряд зі мною, я це дуже цінував — міг на нього покластись, як на себе — навіть більше ! Думаю, це була його характерна риса — «бути в команді». Я вдячний Всевишньому, що в моєму житті був поряд Григорій Воронін, ми були пліч о пліч і горах, і тут… мені його не вистачає ! Цілую тебе, Гріша», — так про свого студента та друга згадує Олексій Нечипорук.
Коли росіяни окупували Крим, хлопець відкрив для себе Карпатські гори для походів. В першому з них, після закінчення магістратури, освідчився своїй однокурсниці і створив сім’ю. Разом з дружиною Людмилою він виховував двох синів — Назара та Ростислава.
«Григорій дуже поспішав жити. Він не міг всидіти без діла на одному місці – завжди треба було йти в майстерню, планувати над мапою наступний похід, паяти, розважатись з дітьми, колупатись в залізяччі, їхати на роверах досліджувати місцеві краєвиди. Він був нескінченним романтиком, для якого важливо було зустріти світанок в горах, і, нажаль, так і не встиг піднятись мотоциклом на Трансфагараш. Григорій надзвичайно Світла людина. Його світло запалювало довкола нього енергією, мотивацією творити і змінювати себе на краще, рухатись вперед і боротись з власною темрявою перемагаючи її. Справедливий і чесний у сім’ї він проектував це на роботу та своє оточення. Мені не вистачає тебе…», — каже дружина Григорія.
З початком повномасштабного вторгнення Григорій вивіз сім’ю в безпечне місце, а сам повернувся до Києва, в депо обслуговування евакуаційних електропоїздів. Згодом чоловік долучився до війська. Там він користувався заслуженим авторитетом серед колег. Не втрачаючи власної мотивації, він сповнював нею оточуючих — рідних, друзів, побратимів. Постійно підтримував моральний дух колег по службі. Григорій віддавав себе війську на 100%, був вірним та відданим Військовій присязі до останнього виконуючи свій військовий обов’язок.
«Україна, це Шевченко, Стус, Франко, Котляревський, Українка, Вовчок, Костенко і т.д., лани широкополі, бурні річки, таємничі гори, блакитне море, ліси тихі. І безстрашні воїни, нащадки козаків, УПА. А гівно завжди було, є і буде. Головне вберегти мову і історію. Хто не вчить історію, мусить пережити найстрашніші її моменти. Війна, голодомор, геноцид. Наша надія і віра тут не Бог, а усміхнені дітки у вишиванках», — писав рідним Григорій.
Побратими згадують про чоловіка, як про сильну духом людину, справедливу та відважну. Кажуть, він міг й не йти на фронт, але зробив це, аби його діти жили у вільній країні.
«Гришка, Братику, вчора ти відав найцінніше, що в тебе було, за незалежність нашої держави! Немає слів, щоб висловити весь біль від цієї втрати… Знай, Брате, — за цей час ти став мені більше ніж просто другом. Хочу висловити свої співчуття рідним. Ця трагедія забрала найкращого з нас, це не відновлювана втрата, як для нашого підрозділу, так і для Збройних Сил України, та України!», — каже один із побратимів.
Григорію Вороніну «Voron» було 33 роки. Він служив лінійним наглядачем взводу зв’язку 1 механізованого батальйону, 47ОМБр «Маґура». Захисник героїчно загинув 10 грудня 2023 року, в районі населеного пункту Очеретине Покровського району Донецької області під час виконання бойового завдання.
Григорій Воронін нагороджений:
- орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно, Указ Президента України від 12 лютого 2024 року, № 76/2024);
- нагрудним знаком «За зразкову службу» (Наказ Міністра оборони України від 04.08.2023 року, №988);
- медаллю «За службу Україні» ( Громадська організація «Всеукраїнське об’єднання громадян «КРАЇНА» , Наказ №3429 від 22.08.2023 року).
