Гунько Володимир Васильович «Кузьма» офіцер 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського, народився 23 квітня 1989 року в селі Ободівка, Тростянецького району Вінницької області. Останній бій прийняв під Бахмутом 30 липня 2022 року.

«Найкращий у світі Вова» – так говорять про нього рідні та друзі. Добрий, чуйний, життєрадісний хлопець, який любив квіти більше, ніж машини, мріяв стати далекобійником і завжди допомагав тим, хто цього потребував. Він приносив гостинці дітям у дитячі будинки, рятував покинутих тварин і ніколи не залишався осторонь чужого горя. Згодом цей світлий, з неймовірної величини душею хлопець виріс у відважного воїна, для якого честь, відданість і любов до України стали сенсом життя. Але ким би він не був – добровольцем, командиром чи волонтером – для всіх, хто його знав, він назавжди залишився «Найкращим у світі Вовою».

Володимир здобув економічну освіту у Львові. Ще під час навчання закінчив військову кафедру, ніби відчуваючи, що одного дня ці знання можуть знадобитися. Вже у 2014 році «Кузьма» стає добровольцем батальйону Донбас». Проходить Іловайськ, Широкине. Та вже згодом з ним стається полон…

«Він сказав мені, що 3 дні не буде виходити на зв’язок, бо їх забирають на тренування. Я відчувала, серце було не на місці, але я ж не знала, що це не навчання, я не знала, що мій син на справжній війні», — розповідає мати Володимира, пані Тетяна.

Вже незабаром матері телефонує невідомий номер з якого повідомляють, що її син потрапив у полон в Іловайському котлі. 4 місяці пекла, нестерпного болю й очікувань… Знову дзвінок, тільки вже цього разу це був Володимир.

«Волонтерка допомогла йому зв’язатися зі мною. Вона домовлялася з кацапами, вимінювала мою дитину за цигарки… Закликала його у вбиральню і дала телефон», — згадує пані Тетяна.

Мати вже не вірила, що колись почує та побачить сина, але довгоочікувана зустріч таки відбулася.

«Коли він повернувся я просто не впізнала свою дитину. Вони (рашисти — ред.) знущалися з нього. Лили в кашу солярку і давали їсти. Це просто жах, це не вкладається в голові..», — продовжує мама Героя.

Не минає й місяця, як Володимир знову одягає бронежилет і повертається у військо до 2016 року. Потім займається волонтерством, допомагає бійцям на фронті, родинам загиблих героїв. У мирному житті працює менеджером у компаніях Goodwine, Fermachi. Знаходить кохання всього життя. Разом з дівчиною Оксаною живуть в Ірпені, подорожують, будують спільні плани на майбутнє, проте велика війна перекреслює все.

З перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну батько Володимира йде воювати. Син не може прийняти це як належне, відчуття несправедливості перемагає і він теж, вже вкотре, бере зброю до рук.

«Батько не повинен там бути, це моє місце там. Тато має бути поруч з тобою, підтримувати тебе», — казав Володимир своїй матері.

Його залишають в Києві тренувати новобранців. Водночас Кузьма продовжує допомагати фронту й волонтерити, але хоче на передову.

«Там були всі його побратими, і це його дуже гризло. Він намагався перевестися в інше відділення, ближче до лінії фронту, але не виходило», — розповідає пані Тетяна.

Загибель близького побратима стала останньою краплею. Володимир знаходить спосіб перевестися, хоч і не зізнається рідним.

«Коли їхав на Бахмут, о 22 годині заїхав до моєї сестри у Дніпро. Попили чаю і навіть попросив сфотографуватися. Він знав куди їде і, певно, відчував, що вже не повернеться звідти», — ділиться мати Володимира.

Мати Кузьми зауважує, що попри усі життєві труднощі та виклик війною Володимир залишався чуйним, добрим, життєрадісним…

«Може в нього в душі був якийсь тягар, але він ніколи того не показував. Коли приїжджав додому завжди був веселим та енергійним. Про війну не хотів говорити, лише запевняв, що в бій не піде, буде тільки навчати», — згадує пані Тетяна.

Остання телефонна розмова відбулася у свято князя Володимира, 28 липня. Мати привітала сина, втім не знала, що ця розмова стане останньою, вона більше ніколи не почує голос своєї дитини.

«Наступного дня я написала йому вранці і ввечері, але він не відповідав. Вова мене запевнив, що він за 60 км від лінії фронту, що з ним нічого не станеться. Чоловік теж не виходив на зв’язок. Я не могла ні спати, ні їсти, не знала куди мені йти і що робити.», — коментує пані Тетяна.

Вже через кілька днів мати дізнається, що бригада в якій був Володимир потрапила під обстріл. У ніч проти 30 липня в приміщення, де розташовувався його підрозділ, влучила ракета.

33-річного Володимира Гунька «Кузьму» відспівали у забитому вщент Михайлівському соборі у Києві. Друзі, рідня, побратими, земляки казали: «Загинув найкращий Вова України». 

Везли ховати Героя додому на Вінниччину, і в кожному селі перед рідною Ободівкою його зустрічав живий коридор із людей навколішки.

«Я ніколи не бачила, щоб прийшло так багато людей. Я не думала, що мій син настільки важливий і близький для такої великої кількості людей. На прощання приїжджали з Миколаєва, Донецька, Луганська…», — ділиться спогадами мати Володимира.

Друзі та побратими дотепер приїздять провідати «Кузьму» у річницю загибелі чи у День народження. А батьки щонеділі навідують свого сина на кладовищі та Алеї Слави. 

«Це у нас вже така традиція: неділя, свято, День народження… ми йдемо провідати на Алею Слави та на кладовище. Якщо їдемо попри школу — підходимо до меморіальної дошки, або просто подивимося в той бік. Поки про Вову говорять — люди будуть його пам’ятати.», — каже мати.

Меморіальна дошка на фасаді рідної школи у с.Ободівка нагадує і буде нагадувати наступним поколінням про подвиг земляка та його внесок у виборювання Вільної та Незалежної України.

31 грудня 2024 року президент підписав указ згідно з яким, Володимир Гунько нагороджений Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).