Коли почалася повномасштабна війна, 24-річний Максим Зволейко не вагався — він залишив звичне життя і став до зброї. А вже в 25 його ім’я назавжди вписане у літопис українського спротиву.

Максим був звичайним хлопцем зі щирим серцем і великими мріями. Працював помічником машиніста в Локомотивному депо Жмеринка, допомагав людям дістатися потрібного місця, перевозив вантажі, жив простим і чесним життям. Але з початком вторгнення став частиною великої справи — захисту Батьківщини.

Він служив старшим стрільцем-оператором 2-го механізованого взводу 2-ї роти 1-го механізованого батальйону. Разом із побратимами звільняв українські території, не шкодуючи себе, і мріяв про той день, коли над усіма містами та селами знову спокійно майорітиме синьо-жовтий прапор.

9 січня, рятуючи побратимів у районі Кліщіївки на Донеччині, Максим загинув. Його серце зупинилося на війні, але битиметься в пам’яті кожного, хто знав його як доброзичливого, щирого, справжнього.

У нього було багато мрій — і все життя попереду. Та він свідомо поставив свободу України вище за власні плани. Таким він і залишиться — незламним сином рідної землі.