Перші весняні квіти, перше знайомство, щире і взаємне кохання, яке мало б бути довжиною в життя…

«Ми з Костянтином познайомилися дуже цікаво — в компанії спільних друзів. Саме за їхньою ініціативою ми зустрілися наживо. Це було 8 березня… Я, наче зараз, пам’ятаю ті підсніжники… Потім — постійна увага, турбота, підтримка, розмови вечорами», — пригадує з посмішкою пані Ірина, дружина Героя. – Мені було 16, йому — 20 років. Попереду, здавалося, було все життя… Ми мріяли про сім’ю, дітей. Костя завжди хотів садити сади, працювати біля рідної землі…

Купили будинок у Піщанці, почали облаштовувати свій куточок. Народився синочок Матвій. Здавалося, щастю не було меж. Але клята війна перекреслила всі мрії, бажання та сподівання…

Коли розпочалася повномасштабна війна, брата Костянтина одразу забрали до ЗСУ, адже він довгий час служив в АТО і мав бойовий досвід. Костя також, не вагаючись, іде добровольцем захищати Батьківщину. З досвіду лише рік служби у Чернівецькому прикордонному загоні протягом 2015 року.

«Я дуже просила його не йти, намагалася відмовити. Казала: “У нас дитина, ще встигнеш, не поспішай. Зараз там є досвідчені люди, які пройшли навчання і мають певні знання”», — зі сльозами згадує Ірина. – Але мої вмовляння і благання не могли змінити його рішення: «Піду, бо не хочу, щоб вони прийшли сюди… Щоб захистити тебе й малого від катувань цих нелюдів…»

«3 березня 2022 року — ця розмова назавжди залишиться в моїй пам’яті… Біль… Я не могла зрозуміти — чому? Адже в нього була можливість законно бути з сім’єю, виховувати сина, який так потребує його. Але він вибрав захищати нас, щоб ми жили під мирним небом.»

Тривожні дні та ночі… Надзвичайно люблячий чоловік, моя опора і підтримка

«З того часу моє спокійне життя закінчилося. Завжди дивилася, чи є він у мережі, чи відписав… Гнала від себе погані думки.

Костя служив сапером у 59-й мотопіхотній бригаді імені Якова Гандзюка. На ротацію практично не відпускали. Я їздила до нього в Покровськ, згодом — у Селідове. Це були неймовірні зустрічі. Хоча лише два дні — для нас вони були безцінними. Дуже хотілося набутися разом…»

Після звільнення Херсона Костянтина відпустили у відпустку. Були осколкові поранення, швидка реабілітація — і знову на фронт.

«Пригадую, завжди казав сину: “Я їду, а ти залишаєшся за старшого”.»

«Незважаючи на війну, ми дуже хотіли другу дитину. У мене були певні проблеми зі здоров’ям, тривалий час лікувалася. І ось — довгоочікувана, така бажана новина – вагітність. Серце переповнювала радість.

17 липня я мала їхати до Кості, щоб разом порадіти й відкрити конверт зі статтю дитини. Білети вже були на руках. Але під час розмови по телефону Костя сказав: “Іро, відкрий конверт сама й скажи мені, хто в нас буде”. Не дуже я хотіла так, але не змогла йому перечити…», — розповідає Ірина. —

Ви знаєте, я дуже рада, що Костя все ж таки дізнався, хто в нас буде… Добре, що не відмовила йому…»

“Я тата знаю, я його пам’ятаю… А як братик? Він же зовсім його не знатиме…”

«Це був тихий, спокійний день, якийсь незвичний. Ми з чоловіком, як завжди, спілкувалися по телефону. Близько 20:00 – наша остання розмова. Він мав їхати на виїзд. Завжди попереджав, що може не бути зв’язку.

“Я намагалась зберігати спокій, але продовжувала писати. Дивлюся — повідомлення не доходять.

Того дня нас із сином запросили до Вінниці на день народження. Всю дорогу намагалася йому додзвонитися — марно. Думала: може, не зміг вийти на зв’язок. Таке вже було.

Але в душі було тривожно. Відшукала через побратимів контакти командира, зателефонувала. Запитую — у відповідь тиша… Лише сказав: “Вашого чоловіка вже немає… Просіть Бога, аби хоч щось знайшли…”

Я не зрозуміла відразу… В душі обірвалося все…Дороги додому вже не бачила, не знаю, як доїхала. Сина залишила в сестри. Дякувати Богу, що його не було поряд в той болючий момент. У нього хворе серце, не знаю, як би він це пережив…», — зі сльозами на очах згадує Ірина.

6 липня 2024 року, під час виконання бойового завдання, пов’язаного із захистом Батьківщини, незалежності та територіальної цілісності України, внаслідок ворожого удару FPV дрона поблизу населеного пункту Красногорівка Покровського району Донецької області, перестало битися серце люблячого чоловіка та батька, Героя-захисника Костянтина Стояна.

«Добрий, веселий, щирий, щедрий, мужній, відважний, сильний духом воїн — таким тебе знають друзі та рідні, таким ти й залишишся в нашій пам’яті та наших серцях. Ти був для мене Всесвітом, тобою я дихала і жила. Я була щаслива йти по життю поруч із тобою. Мені дуже тебе не вистачає. З такою втратою неможливо змиритися. Ти мав би ще жити і жити… Але доля розпорядилася інакше. Я б усе віддала, щоб повернути час назад…»

Він залишив після себе два світлі промінчики — двох синочків, які з вдячністю та великою повагою завжди пам’ятатимуть свого нескореного та відважного батька-Героя. Адже Костянтин пішов на війну захищати найдорожче — сім’ю.

Душа болить і вірити не хоче,
Що з фото лиш усміхнуться твої очі…
Злетів ти Ангелом до неба з поля бою,

Прикривши від війни рідних собою.