«На могилі моїй посадіть молоду яворину…» Ці слова з пісні Назарія Яремчука Олександр Бутенко повторював не раз. І не просто як рядки пісні – як свій останній заповіт. Він просив рідних: «Не ставте надгробка, посадіть явір», бо так він любив життя, любив Україну і вірив у силу коріння, що проростає крізь камінь.

У рідній Новій Греблі Калинівської громади тепер біля його могили височіє молодий явір. А символічна пісня у виконанні Назарія Яремчука стала традицією: щоразу, коли сумна звістка приходить у громаду і на місцевій Алеї Слави відбувається трагічне поховання, до небесного війська загиблого Героя проводжають слова:
«На могилі моїй посадіть молоду яворину,
І не плачте за мною, за мною заплаче рідня.
Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну,
Певно, в цьому і є та найважча провина моя».
Олександр Бутенко, позивний «Дід», народився 22 листопада 1978 року у селі Нова Гребля. З дитинства був відповідальним, врівноваженим, мовчазним.
«Мій брат ніколи не підвищував голос. Все робив спокійно, розважливо. Іноді здавалося, що він старший за свій вік – настільки серйозним був з дитинства», – згадує сестра Наталя.

Закінчив школу зі срібною медаллю, мав великі плани. Вивчився на правознавця в Національному педагогічному університеті ім. М. Драгоманова, став викладачем права. Багато років працював керівником охоронної служби.
«У нього були золоті руки – він міг зібрати електрощит, побудувати будинок, відремонтувати будь-яку техніку», – додає сестра Людмила.

У 2000 році одружився, народилися двоє синів – Сергійко та Андрійко. Життя складалося непросто, та Олександр завжди піклувався про дітей. У 2019 році пережив страшну втрату — втратив одного із синів.
«Він казав: “Моє серце розірвалось навпіл, але я мушу жити заради свого другого сина”», – розповідає Людмила.

У 2015 році добровільно пішов на фронт. Брав участь у боях у складі 79-ї десантно-штурмової бригади. Був нагороджений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», мав подяки за мужність і професіоналізм. Після демобілізації у 2018 році здобув професію електрика і працював будівельником-електромонтажником. Від 2021 року поїхав працювати за кордон.
Коли ж розпочалося повномасштабне вторгнення, у травні 2022 року Олександр повернувся додому, взяв зброю і пішов захищати Батьківщину. Казав: «Якщо я навіть загину, мій син буде жити».
«Ми з ним довго говорили тієї ночі перед тим, як він пішов до військкомату. Він казав: “Я не можу залишатися осторонь. Моя країна кличе мене”», – згадує Наталя.

Олександр брав участь у запеклих боях під Тошківкою Луганської області. Згадував, як 18 днів виходив з оточення, рятуючи на собі пораненого юного побратима, бо це ж «чиясь дитина», — розповідав сестрам.
У боях Олександр отримав контузію, лікувався, але знову повернувся у стрій. У липні 2022-го зустрів на фронті племінника Владислава — служили разом у 34 батальйоні 57 бригади.
«Мав сильну і незламну натуру, — розповідає сестра Людмила. — Він чітко для себе зрозумів, що нізащо не під у полон до ворога, тому, зізнавався, у його автоматі завжди був один патрон для себе».


28 серпня 2022 року Олександр востаннє розмовляв із рідними телефоном. Наступного дня, 29 серпня, почався визвольний контрнаступ на Херсонщині, у якому батальйон Олександра брав активну участь.
«30 серпня зустрівся із Владом під час бою – це була їхня остання зустріч. Потім зв’язок обірвався», — розповідає сестра Олександра Бутенка Людмила, матір Владислава.
Десять днів родина шукала його, доки 8 вересня не надійшло повідомлення: «Під час пошукових робіт знайдено тіло». 9 вересня, у день ювілею сестри Наталі, батько та сестра упізнали його…



Олександр загинув 3 вересня 2022 року під час контрнаступу на Херсонщині поблизу села Сухий Ставок Херсонської області. Загинув як Герой.
«Він завжди казав: “Я не боюся смерті, бо я за Україну”», – говорить Людмила.
17 вересня 2022 року Олександра поховали у рідному селі Калинівської громади. Біля могили посадили явір — так, як він просив. І цей явір — це не просто дерево, це символ незламності, любові до Батьківщини та життя, що проростає крізь біль.
У Героя залишилися безутішними мати Ганна Іванівна, батько Сергій Павлович, сестри Наталя та Людмила, син Андрій.
Олександру Бутенко було всього 43…