Іван Бенера народився на Вінниччині, де минуло його дитинство та юність. Після навчання у Вінницькому міжрегіональному вищому професійному училищі проходив строкову службу, а згодом підписав контракт із Збройними Силами України. Здобув вищу освіту в Харківському національному університеті Повітряних Сил. Його служба інженером відділення експлуатації засобів автоматизації ЦАЗУ у 204-й бригаді тактичної авіації привела його до Криму, який став його другою домівкою.
Саме там він зустрів своє кохання — Галину Волосячик, лікарку військової частини. Доля звела їх далеко від рідних домівок, хоча обидва певний час жили у Вінниці, навіть не підозрюючи, що їхні шляхи колись перетнуться. Їхні стосунки розвивалися стрімко, і незабаром молодята готувалися до весілля. Дата одруження спершу була запланована на 14 лютого, але через службові обставини її перенесли на 22 березня.
Весілля під час окупації
Весна 2014 року принесла випробування. Крим було окуповано, але Іван і Галина не відмовилися від свого рішення. Реєстрація шлюбу відбулася в екстремальних умовах: РАГСи припиняли роботу, рахунки українців блокували, наречена не мала можливості придбати весільну сукню, а медовий місяць залишився лише мрією. Та попри це, церемонія стала символом незламності. Гімн України, марш Мендельсона, обручки, клятви — все це відбулося перед обличчям майбутніх випробувань.
Усього через дві години після весілля розпочався штурм авіаційної частини у Бельбеку. Іван разом із дружиною та побратимами став на захист своєї країни, протистоячи російським спецпризначенцям та окупаційним військам.
«Ми разом складали Військову присягу на вірність Українському народові, а моя дружина — ще й клятву Гіппократа. Порушувати присягу не збираємося», — казав він.
Вибір честі
Після передислокації до Миколаєва Іван продовжив службу. Він твердо вирішив приєднатися до зведеного загону Повітряних Сил «Дика качка», бо розумів: боротися за Україну — це не лише обов’язок, а й справа честі. У Бельбеку він відчув справжню сутність агресора і знав, що не може залишатися осторонь.
Іван був переконаний: не боротися за Україну означає зрадити не лише державу, а й самого себе, свою сім’ю та всіх, хто довірив йому свою безпеку.
Останній бій
За чотири дні до ротації, 2 грудня 2014 року, під Авдіївкою старший лейтенант Іван Бенера загинув під час мінометного обстрілу. Ворожа міна впала всього за метр від нього.
Його поховали 4 грудня на Чуківському кладовищі в Немирівському районі на Вінниччині. Для його рідного Немирова цей день став Днем жалоби. Іван залишив після себе світлу пам’ять, ставши прикладом справжньої мужності та відданості своїй країні.
Вшанування пам’яті
За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті України, Іван Бенера був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно), а також нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту».
У Чукові на фасадах школи, училища та будинку, де виріс Іван, встановлено меморіальні дошки. Його ім’я назавжди залишиться в історії української боротьби за незалежність.
Герої не вмирають. Вони продовжують жити у спогадах рідних, у вдячності нащадків, у незалежній Україні, за яку боролися.
