Солдат Руслан Юрченко народився 12 грудня 1979 року в селі Семирічка, що на Вінниччині. Людина слова, відповідальності й сили — саме таким його запам’ятали рідні та земляки. У серпні 2023 року Руслан добровільно став до лав Збройних Сил України, аби захищати рідну землю від російського окупанта.
Він служив стрільцем-санітаром 3-го піхотного відділення 1-го піхотного взводу 3-ї піхотної роти 144-ї окремої механізованої бригади. Його зброєю була не лише гвинтівка, а й турбота — він рятував побратимів, навіть у найзапекліших боях.
20 травня 2024 року неподалік від Новомихайлівки, що на Донеччині, Руслан загинув, мужньо виконуючи свій військовий обов’язок. Після того зв’язок обірвався, і рідні місяцями жили на межі болю й надії — чекали дзвінка, вірили у диво. Та лише за рік, у травні 2025-го, за результатами ДНК-експертизи вдалося остаточно підтвердити: Герой більше не повернеться… Принаймні не живим.
Йому назавжди — 44. Залишилися плани, що не встигли здійснитися, слова, які вже не прозвучать, і світла пам’ять у серцях тих, хто його любив.
29 травня 2025 року, під холодним дощем і майорінням синьо-жовтого стяга, Руслан Юрченко востаннє повернувся до рідного села — «на щиті». Жалоба тривала в Семирічці два дні. Провести Героя в останню путь приїхали побратими, друзі, рідні, односельці й представники громади. Церемонія прощання розпочалася в Храмі Святого Великомученика Пантелеймона, а завершилася на Алеї Слави сільського кладовища, де воїна поховали з усіма військовими почестями.
Небо зустріло його залпами салюту, оркестром та сльозами. Дружині Руслана передали прапор, яким була накрита труна. А над усім лунала тиша — та сама, в якій цілий рік чекали його голосу…
Схиляємо голови перед подвигом Руслана Петровича Юрченка. Його іменем буде жити вдячна пам’ять про ціну, якою виборюється українська свобода.
Вічна пам’ять Герою. Слава Україні.
