У той день, коли небо над Губником раптово затягнулося сльозами, хоча синоптики дощу не обіцяли, вся земля немов поділяла біль громади. Так плакали рідне село і вся Гайсинщина за своїм Героєм — Віталієм Сафронюком.

Віталій народився 2 грудня 1991 року в Губнику. Тут пройшло його дитинство, тут він пішов до школи, тут сформувався як людина з відкритим серцем, щирою усмішкою і незламним духом. Уже в 2014 році він разом із батьком вирушив на Схід — захищати Україну. Коли ж у 2022-му росія пішла на повномасштабний наступ, Віталій знову не залишився осторонь: із батьком і молодшим братом став до зброї добровольцем.

Він був десантником, гордився цим званням і вірив, що його місце — серед тих, хто стоїть на передовій. Служив у складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригади, командував відділенням, вів побратимів у бій. Його не можна було не помітити — завжди усміхнений, завжди з добрим словом, завжди перший у найскладніші хвилини.

Після служби в зоні АТО намагався побудувати мирне життя — працював на птахофабриці, створив сім’ю, ростив сина. Любив природу, риболовлю, жив просто і щиро. Та війна знову покликала — і він знову пішов. Пліч-о-пліч з тими, кого називав братами.

7 вересня 2022 року Віталій загинув поблизу Новомихайлівки на Донеччині. Цей день став чорною сторінкою для його родини, побратимів і всіх, хто знав його. Його бойові друзі називають його «воїном-легендою», а в Губнику — просто Віталіком, який завжди усміхався.

Віталій залишив по собі не лише спогади, а й приклад — як жити по-справжньому, як любити свою землю, як боронити те, що важливе. У нього залишилися мама, тато, брат, дружина і 10-річний син. Але разом з тим — і ціла країна, яка назавжди пам’ятатиме ім’я Віталія Сафронюка.

Його поховали на Алеї Слави в рідному селі з усіма військовими почестями. Люди ставали на коліна, проводжаючи свого Героя. І сьогодні кожне серце, що пам’ятає — це частинка його безсмертя.

Герої не вмирають. Живе той, хто лишає світло після себе!