Коли почалась повномасштабна війна, він міг залишитись у столиці й далі працювати — але Сергій Патлатюк так не зміг. Він не вагався: відчув, що має бути там, де вирішується доля країни. Бо бути українцем — це не про слова. Це про дії. Про вибір. І він зробив свій — чесний, гідний і безстрашний.
Сергій народився 3 грудня 1997 року в Копайгороді на Вінниччині. Там пройшли його дитинство і юність. Він жив із мамою, бабусею та сестрою — родиною, для якої був опорою й світлом. Добрий, чуйний, відкритий, компанійський. Любив спорт, риболовлю, завжди усміхався й ніколи не був байдужим.
Після школи Сергій отримав фах будівельника — штукатур, плиточник, маляр. Золоті руки й щире серце. Служив строкову службу, а з початком вторгнення знову став у стрій — спочатку в тероборону, згодом — в лавах Десантно-штурмових військ. Був стрільцем у 46-й бригаді, яка тримала оборону там, де найважче — у Бахмуті.
20 квітня 2023 року — день, який назавжди залишив рубець у серці його родини й усієї громади. Сергій загинув від кулі снайпера. Але навіть тоді він залишився вірним собі: до останнього подиху — в строю, в бою, за Україну.
Його нагороджено орденом «За мужність» III ступеня посмертно. Але справжня нагорода — це пам’ять. Пам’ять про хлопця, який замість пензля взяв зброю, бо так веліло серце. Про Героя, який обрав шлях правди й мужності!
