Олександр Войтюк, гранатометник із Могилів-Подільського, не любив фотографуватися, тому світлин з фронту залишилося небагато. Але пам’ять про нього — сильну, мужню, усміхнену людину — назавжди збережеться в серцях рідних, побратимів і всіх, хто його знав.

Олександр помер у лікарні 12 серпня 2024 року — за три дні до свого 41-го дня народження.

Останню коротку розмову телефоном з чоловіком дружина Олеся добре пам’ятає. Він сказав, що вони на позиції і немає можливості говорити… Пізніше жінка дізналася, що Олександр був «на нулі», на правому березі Дніпра на Херсонщині.

Після поранення він залишався на позиції майже дві години. Побратими не могли добратися до нього через постійні обстріли. Лише 11 серпня його вдалося евакуювати. Дружина вірила, що в лікарні його врятують. Але 12 серпня командир зателефонував і сказав страшне: «Тримайся, Саші уже нема».

Олександр був людиною світла. Усмішка — його візитівка. Позитив, яким заряджав не тільки побратимів, а й родину.

«Часто повторював фразу: все буде добре, не журися. Вірите, він не скаржився. Навіть у тих умовах, в яких йому доводилося перебувати, не жалівся, що тут все погано. Ми ж то здогадувалися, що там у них. Особливо, коли перебував на Донбасі, Херсонщині. Своїм настроєм він заспокоював не тільки хлопців, а й нас з донькою. Чули від нього, що все добре, і його слова передавалися нам», — пригадує дружина захисника.

Дружина не раз спілкувалася з побратимами чоловіка. Мала номери телефонів декого з них.

«Олесю, тобі в житті повезло з чоловіком, а нам — з побратимом, — не раз чула такі слова від тих, з ким служив Олександр. — Повір, що не всі такі надійні, як він».

Якось під час відпустки Олександр допоміг пасажиру в автобусі — надав першу допомогу. Дружина слухала його і запитала, мовляв, ти ж не медик, як ти міг допомогти. «Нас добре вчили тактичної медицини», — відповів він.

Свої знання підтвердив під час однієї розмови зі знайомими медсестрами. Олеся бачила їхню реакцію на розмову про тактичну медицину. «У тебе більше знань, як у нас», — запам’ятала слова однієї співрозмовниці.

Коли в мережі з’являлася інформація про те, як військові залишають частини, Олеся просила чоловіка повернутися. Казала: «Я готова носити передачі в тюрму, лише б ти був живий». Але Олександр не погодився. Вислухав і твердо відповів: «Жоден з хлопців з мого взводу не зробив цього. І я не зроблю. Не говори більше про це».

Він щиро любив своє місто, Дністер, рідну землю. Його фраза «Я в Україні» стала символом незламності. Після проходження комісії у військкоматі не став чекати, одразу пішов до ТрО. Потім його відправили на навчання. Набув військову спеціальність гранатометника. Починав у 120-й бригаді, продовжив службу у 123-й.

Під час бойових дій на Донеччині підрозділ Олександра 12 днів не мав зв’язку.

«Тільки на 12-й день він вийшов на зв’язок, — говорить Олеся. — То були дуже важкі дні. Він пояснював, що в тому місці, де вони воювали, не було зони покриття мобільного зв’язку. На той час військові ще не використовували Старлінк. Потім п’ятеро побратимів домовилися, що по черзі будуть обдзвонювати рідних. Це були дзвінки на 10-15 секунд. Хтось один з них телефонував рідним усіх п’ятьох побратимів, казав пару слів, і ми від того почувалися щасливі. Такі обдзвони відбувалися один раз на тиждень. Так що ми пережили й такий період. Коли нарешті з’явився Старлінк, телефонні розмови відбувалися частіше».

На жаль, нещадна війна забрала життя оборонця.

Теплий зв’язок з побратимами зберігся. Олеся каже: «Ми з ними — більше, ніж родина».

Вічна пам’ять Герою. Вічна слава Захиснику!