“Він завжди був моїм маленьким світлом. Усміхнений, добрий, турботливий… Я завжди знала: якщо Діма поруч – усе буде добре. Він ніколи не дозволяв мені хвилюватися. Навіть із фронту писав: «Мамо, не переживай, у мене все добре». Але ж як я могла не переживати?” – згадує мама Дмитра.
Дмитро Сергійович Тарак, позивний “Малиш”, народився 8 листопада 1994 року в селі Балки Барського району. Він ріс у родині, де панували тепло та підтримка. Наймолодший серед трьох братів – Артура та Павла, він завжди тягнувся за старшими, намагався бути для них рівнею.
З раннього дитинства Дмитро вирізнявся допитливістю та активністю. Він любив футбол, риболовлю, міг годинами блукати лісом у пошуках грибів. Його дитячі очі завжди світилися цікавістю до життя.
«Діма був непосидючим, йому всюди хотілося встигнути. Міг одночасно й грати у футбол, і допомагати по господарству, і вигадувати якісь пригоди. Йому завжди хотілося більше – більше знати, більше робити», – розповідає мама.
Закінчивши школу, Дмитро здобув фах будівельника, працював із батьком, мріяв про власний дім, родину. Але у 2018 році вирішив піти на військову службу – став водієм у військовій частині А0853 у Барі. Служба загартувала його характер, навчила відповідальності.
Коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, Дмитро з братом Артуром були у Києві. Але вже наступного дня вони повернулися додому, а ще через день, 27 лютого, обоє пішли до військкомату.
“Вони навіть не обговорювали це. Просто сказали: «Мамо, ми не можемо інакше»”, – згадує жінка.
Після навчання у Черкасах Дмитро отримав посаду старшого сапера у військовій частині А7015. Його завдання було одним із найнебезпечніших – розміновувати території, рятуючи життя побратимів.
“Я знала, що він на фронті, знала, що це небезпечно, але він ніколи не говорив про ризики. Він завжди сміявся, жартував, коли телефонував. Казав: «Все буде добре, ми їх переможемо». А я молилася, щоб він повернувся…”
Одного разу Дмитро отримав контузію. Він міг залишитися в тилу, але не дозволив собі цього. Як тільки став на ноги, повернувся до побратимів. Його товариші розповідають, що він був надійним другом, завжди підбадьорював, ніколи не залишав у біді.
“Мамо, я обов’язково повернуся. У нас із Мариною стільки планів. Ми ж хотіли разом будинок збудувати”, – казав він матері у грудні 2023-го.
Але цим мріям не судилося збутися…
31 січня 2024 року Дмитро загинув під час виконання бойового завдання в Іванівці Куп’янського району Харківської області. Це стало великою втратою для всієї родини та його бойового підрозділу.
“Я не можу повірити, що його більше немає. Але я знаю – він живий у наших серцях. Він став Ангелом-охоронцем для нас і для всієї України”, – каже мама Дмитра.
Його брат Артур продовжує боронити Батьківщину, виконуючи обіцянку, яку дав Дмитрові – не відступати, не здаватися, битися до перемоги.
Пам’ять про Дмитра Тарака житиме вічно. Він віддав своє життя за майбутнє, за свободу, за Україну. Його ім’я – у нашій пам’яті, його подвиг – у нашій історії. Вічна слава Герою!
