Коли почалося повномасштабне вторгнення, 18-річний Назар Лютий зі Жмеринки одразу пішов до військкомату. Хлопця не взяли через вік, але він не відступив. Пізніше підписав контракт й без вагань пішов служити.

Назар розумів, що війна — це випробування. Голод, холод, нестача спорядження — це не було для нього несподіванкою.

“А що ці люди думали, що їх будуть медом ложкою годувати?” — відповідав він, коли вдома говорили про труднощі на фронті.

Назар був різностороннім: займався боротьбою, мріяв створювати мультфільми, хотів бути кухарем. Але найбільше він мріяв про власний будинок на краю поля, де все навколо належало б тільки йому, розповідає матір Героя Вероніка.

Тіло не могли забрати з поля бою

Назар служив на посаді бойового медика розвідувального взводу 1 ДШБ. Він загинув в населеному пункті Кремінна Сєвєродонецького району Луганської області.

Хлопець був парамедиком. Назар виводив розвідгрупу із завдання, коли почався артобстріл. Його “накрило” разом із побратимами.

“Найстрашніше, казав, — це артилерія. І його саме так і вбило…”, — розповідає матір оборонця.

Вероніка дізналася про загибель Назара від його дівчини. Офіційно одразу цього не підтверджували, оскільки тіло не змогли забрати з поля бою. Рідні не вірили в те, що їхній Назар загинув та шукали інформацію про нього на різних російських сайтах. Надіялися, що оборонець потрапив у полон.

“Мені його командир сказав, що він 100% загинув, але вони не можуть його забрати, бо там сильний артобстріл”, — пригадує жінка.

Вже у вересні побратими забрали тіло хлопця, а рідних попросили приїхати на упізнання. Офіційно смерть Назара Лютого підтвердили у листопаді 2023 року.

Не вірила, що це її син

Мати Назара до останнього сподівалася, що це помилка. Навіть коли в Дніпрі впізнала його серед останків, серце не хотіло вірити вірити у смерть сина.

“Я думала, може, і правда, це не мій син. Бо там були одні кісточки і на це тяжко дивитися. Від твоєї дитини одні кісточки лишилися. Це дуже тяжко”, — розповідає Вероніка.

Жінка каже, що на похороні не плакала, тому що серце не сприймало того, що її кровинки немає. Матір оборонця пригадує день прощання, й зізнається, що тільки стояла перед цим труною й не знала, підходити чи ні.

“Тому що знаєте, одне діло, коли ти в труні бачиш рідні обличчя, а інше — коли стоїть ця труна, і ти не знаєш, хто там лежить”, — розповідає згорьована жінка.

Та справжній біль втрати, каже Вероніка, накрив її пізніше. На момент запису цього інтерв’ю пройшло вже більше року зі смерті Назара, але мати досі не впоралась із цим страшним горем.

“Я раптом усвідомила, що все, вже більше ніколи його тут не побачиш, ніколи не обнімеш, ніколи з ним не поговорив. Просто це вже все, не буде нічого. І от тоді вже мене так “накрило” так, що навіть зараз я не можу себе зібрати до купи. Ти просто розвалюєшся на частинки і все. Всі кажуть “треба це прийняти, треба це відпустити”. А ти приходиш додому і не знаєш, що тобі з цим робити, розумієте? Це дуже тяжко”, — говорить мати Назара.

“Не здійснив жодну свою мрію”

Коли Назар останній раз приїжджав додому, він сказав мамі, що хоче одружитися зі своєю дівчиною. Але оборонець загинув й так і не встиг цього зробити. Його кохана також важко переживала втрату, каже мама Назара.

“І тут ти просто розумієш, що твоя дитина взагалі не здійснила жодної своєї мрії, жодної”, — каже жінка.

Втрату сина Вероніка переживає болісно. Іноді Назар приходить до своєї матусі уві сні, ніби намагається її підтримати.

“Недавно приснився. Снилось, що я його обіймаю і прямо відчуваю запах його”, — розповідає матір захисника.

Люди не розуміють біль втрати

Вероніка зізнається, що не може сприймати цей світ так, як раніше. Її життя зупинилося в момент, коли перестало битися серце Назара.

“Тяжко, коли дивишся на людей навколо, для яких війна — це просто пустий звук, абсолютно пустий звук. Вони не розуміють, вони зовсім по-іншому бачать цю ситуацію, яка у нас в країні склалася. Це дуже важко прийняти”, — каже жінка.

Матір Назара розповідає, що легше знаходитись вдома, аніж між людьми, які просто роблять вигляд, що співчувають. Саме тому з роботи вона пішла.

“Роблять вигляд, що нічого не відбувається навколо. А я не можу сприйняти нормально, коли кажуть, що “я відкупила свою дитину” чи хтось каже, що “а я заховав свою”. Бо моя дитина пішла і він казав мені: “А я що, гірше всіх?”, — говорить Вероніка.

Жінка наголошує, що зараз з матерями загиблих Героїв майже не працюють. А вони потребують підтримки й розуміння, бо втратили найцінніше на цій нещадній війні — частинку власного серця, частинку себе.

Сім’я Назара Лютого була родом із Маріуполя, але ще задовго до початку війни переїхала на Вінниччину. Захисника поховали у Жмеринці, де він проживав.

Вічна пам’ять та слава Герою!