Коли йому було лише 22 роки, серце Ростислава Логвіненка з позивним «Грізлі» зупинила куля ворожого снайпера. Це сталося 29 березня 2023 року під час бойового завдання поблизу селища Білогорівка на Луганщині. Та попри молодість, він устиг зробити більше, ніж дехто за все життя — вирости мужнім, щирим, турботливим чоловіком, який залишив по собі не лише сліди на землі, а глибокі відбитки в серцях тих, хто його любив.
Ростислав народився 12 листопада 2000 року в місті Новомиргород, та більшість свого життя провів у селі Балаклея на Черкащині. Там закінчив школу, навчався у Черкаському професійному ліцеї, працював монтером на «Укрзалізниці». Любив спорт, особливо легку атлетику, де здобував призові місця. У 2020 році проходив службу в Національній гвардії України, де вже тоді проявив себе як дисциплінований та відповідальний боєць.
Коли у 2023 році Ростислав уже як досвідчений військовий, вступив до лав Десантно-штурмових військ ЗСУ. Його призначили командиром роти — за лідерські якості та впевненість, що відчувались у кожному його рішенні. На фронті служив у 81-й окремій аеромобільній бригаді як навідник, а побратими називали його не інакше як «Грізлі».
Ростислав не знав страху перед ворогом. Його впевненість, внутрішня сила та мужність відчувалися у всьому — в його рішучості, діях і погляді. Він був тією людиною, яка трималася впевнено навіть у найтяжчих обставинах. Для побратимів він був прикладом — не лише як воїн, а як людина з великої літери.
Та за мужнім образом хороброго десантника жила ніжна душа. Ростислав мріяв про родину, власний будинок, лабрадора, прогулянки полем і дитячий сміх у стінах, де буде панувати любов. Він хотів мати щасливу сім’ю зі своєю коханою Кариною. Та війна безжально відібрала ці плани.
«Моя сімʼя — це він. Мій Ростік. Моя споріднена душа. Ми любили тварин до безтями… Мріяли про діток. Про маленькі ручки, що обіймають. Про перші кроки, перші слова. Його очі світилися, коли він говорив про це — про нас, про спільне життя, про те, як хоче, щоб я стала його назавжди. Я відповідала йому: “Я вже і так твоя назавжди”», — розповідає Карина.
На його честь у рідному селі встановили меморіальну дошку в школі та відкрили Алею Слави, де вшановано всіх полеглих Героїв. Ростислава нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
«Ростік був дуже добрим, сміливим і щирим. Любив тварин, займався спортом і був прикладом для нас усіх. Його вчинки були чистими і безкорисливими. Часто чула: “Ваш син незвичайний”. І я пишаюся цим», — розповідає його мама Наталія.
Жінка каже, що її син був вірним своїм принципам, чесним і відкритим. Він мріяв створити родину з коханою, мати дітей і разом з ними будувати щасливе майбутнє.
«Ростислав був прикладом для нас усіх. Він заслуговував на найкраще, і він ніколи не відступав, не шукав легких шляхів. Його вчинки були чистими і безкорисливими. Мені часто говорили: «Ваш син незвичайний». І я пишаюся тим, що він був і залишається моїм сином. Він залишить після себе вічну пам’ять, і я буду нести цю пам’ять у своєму серці, так само як і всю свою любов до нього», — говорить мама Героя.
У Ростислава була білка. Він завів її, коли повернувся з армії — хотілось турботи, життя поруч, чогось теплого й справжнього.
Коли йшов на війну, дивився на неї й казав, що вона дочекається його. І вона чекала. Вона дуже чекала. Після того, як Ростислава не стало, білка сильно сумувала, а з часом — теж пішла. Наче не витримала без нього… Наче душа її була прив’язана до нього.
Ростислав Логвіненко назавжди залишиться символом мужності, ніжності й нескінченної любові. Його життя — це приклад справжньої сили духу, яка не згасає навіть після смерті.
Вічна пам’ять та слава Герою!
