Коли у серпні 2022 року Віталія Цвігуна мобілізували до лав Збройних сил України, йому було 46 років. Він не ховався, не вагався — просто зібрав речі і пішов боронити країну. Для нього це було питанням честі.
“З самого початку війни він розумів, що піде захищати свою сім’ю та країну від російського загарбника. Чоловіче его все ж відкликалося, і він чітко усвідомлював, що війна не пройде повз його життя. Він був готовий йти. Іншого варіанту в нього не було”, — згадує донька Катерина.
Людина справедливості
Віталій Леонідович народився 18 серпня 1975 року в селищі Тростянець, що на Вінниччині. Понад десять років працював у Тростянецькому районному суді на посаді судового розпорядника. Колеги цінували його за чесність, порядність і людяність. Він був юристом, який справді жив законом — не на папері, а в щоденних діях.
“Це була людина честі. Скромний, добрий, педантичний. Він ніколи не кричав про свої досягнення. Засуджував людей, які присвоюють собі регалії, яких не існує”, — ділиться донька.
У повсякденному житті захоплювався шашками. Удома намагався щовечора зіграти хоча б одну партію онлайн, а якщо була можливість — ніколи не відмовлявся пограти з кимось наживо. Навіть на фронті знаходив спосіб грати з побратимами — замість фігур використовували кришки від пляшок. Шашки були для нього не просто грою — це був спосіб думати, аналізувати, перемикатися. Так він зберігав спокій, внутрішній баланс і навіть у надскладних умовах залишався собою — уважним, зібраним, з легким гумором. Любив і кінематограф: міг годинами обговорювати фільми, виявляючи деталі, які інші часто не помічали.
Батько, що замінив двох
Для Катерини її тато був не лише батьком, а й справжнім героєм.
“Він виховував мене з двох років. Хоч і з мамою у мене хороші стосунки, але тоді так сталося, що мене виховував тато, бабуся і дідусь. Він замінив мені і маму, і тата. Він був моєю впевненістю і спокоєм. Я завжди знала — він допоможе, приїде, зателефонує. Навіть коротка розмова тривалістю 5–10 хвилин щодня вже стала нашою традицією. Від періоду мого навчання в університеті — і до останнього дня його життя”
“1 вересня він мене не набрав. 2-го теж. 3-го я приїхала додому, але не змогла сказати бабусі, що тато не виходить на зв’язок. Збрехала, що говорила з ним. Я до останнього вірила, що в нього просто немає зв’язку…”
2 вересня 2022 року під час бойового завдання поблизу села Піски на Донеччині Віталій Цвігун загинув. Його побратими, з якими він встиг потоваришувати за місяць, повернулися, щоб забрати його тіло з-під обстрілів і передати рідним. Вони й досі щороку приїжджають до могили Віталія на річницю.
“Я дуже вдячна цим людям. Якби не вони, ми б не змогли поховати тата. Вони повернулися за ним. Я завжди дякуватиму їм за це.”, — зауважує донька Героя.
Звістку про загибель донька дізналася, коли до їхнього дому прийшли з військкомату.
“Це був період, коли ми готували документи на догляд за дідусем і бабусею. Ми дуже сподівалися, що тата вдасться повернути. Я думала, що принесли гарні новини… Але реальність виявилася іншою. Це втрата, до якої неможливо підготуватись. Він не хворів, ніщо не віщувало біди. Просто в одну мить усе обірвалося. А ти вже далі не уявляєш свого життя…”
Завжди поруч
Катерина приїжджає на могилу тата щоразу, коли буває вдома в Тростянці. Вона приходить не просто вшанувати пам’ять — вона приходить поговорити.
“Я завжди з ним говорю, коли приходжу на могилу. Прошу його оберігати бабусю і дідуся. Мене він навчив справлятися з усіма проблемами.”
Кімната Віталія залишилась незмінною. Усі речі стоять так само, як і при житті додалася лише фотографія з чорною стрічкою та ікона.
“Бабуся щодня приходить і говорить з ним. Я вірю, що він нас чує.”
Попри біль, Катерина з гордістю говорить про батька.
“Мій тато — герой. Для мене насамперед як батько. А ще як чоловік, бо він пішов на війну, щоб захистити свою сім’ю. Це дуже болісна втрата. Я була татова донечка, а після його смерті довелося одразу подорослішати…”
Сьогодні Віталія Цвігуна пам’ятають не лише рідні. Його історія — це портрет справжнього українського героя: тихого, відповідального, відданого. Людини, яка зробила вибір без зайвих слів.
“Подвиг героїв потрібно пам’ятати. Бо люди живуть доти, поки про них пам’ятають…”, — з болем підсумовує Катерина, донька Героя.
